Читати книгу - "Ніч у самотньому жовтні, Роджер Желязни"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Та все одно вирішив порознюхувати. Обшукуючи узбіччя, я почув знайомий ГОЛОС:
— Нюху!
— Ночовію! Де ти?
— Нагорі. У цьому дереві є дупло. Я затримався надворі. Сховався тут від світла. Ми мислимо подібно, га?
— Скидається на те, що ми проклали однакові лінії.
— Але ж це не може бути те місце.
— Ні. Це центр нашої схеми, але навряд це та точка.
— Отже, схема неповна. Але ми це знали. Нам невідомо, де Граф.
— Якщо тільки нема інших. Усе має відбутися в центрі нашої схеми.
— Так. Що робитимемо?
— Ти не міг би прослідкувати за Голкою до Графової криївки?
— Кажани збіса непередбачувані.
— Мені таке не до снаги. Сірохвістці, гадаю, теж.
— В кішки кишка тонка. Хіба на струну для ракетки... Та й нема котам віри.
— То ти спробуєш прослідкувати за Голкою?
— Спершу треба те гаденя знайти. Але так, я попильную його сьогодні вночі.
— Розповіси, про що дізнаєшся?
— Подумаю.
— З цього тобі може бути зиск. Ану колись знадобиться, щоб удень хтось кудись для тебе збігав.
— Правду кажеш. Гаразд. До речі, чому гравці завжди утворюють схему навколо центру подій?
— Не уявляю, — відказав я.
Повернувшись додому, я поричав на задзеркальних істот (тепер вони були в люстрі, прихиленому до стіни передпокою), суто для порядку, щоби дати їм знати: я пильную. Те, що в морській скрині, сиділо тихо. Тому, що в шафі, я наказав заспокоїтися. Від його гупання все трусилося. Щоб таки стишити його, я мусив кілька разів гавкнути.
Унизу Те, що в колі, прибрало подобу пекінески.
— Любиш крихіток? — спитало воно. — Іди-но до мене, здорованю.
Та пахнуло воно й досі Тим, що в колі, а не собакою.
— А ти щось не дуже й здібне, — сказав я.
Пекінеска тицьнула мені вслід непристойний жест, неприродно скрутивши лапу.
7 жовтня
Минулої ночі ми знову виходили по інгредієнти для Великої справи. Був густий туман, і патрульних побільшало. Спинити це нас не спинило, але заважало. Клинок господаря блиснув, жінка верескнула, почулося, як рветься одяг. Тікаючи, ми проминули Великого Детектива, і я мимоволі вивів із рівноваги його супутника, який, кульгаючи, уже не міг так вправно, як колись, ухилятися від прудких собак.
Перетнувши міст, Джек розгорнув і роздивився шмат тканини.
— Дуже добре. Зелена, — зауважив він.
Чому в переліку матеріалів був край зеленого пальта, що його носила опівночі саме цього дня руда пані, та ще й відрізаний, поки пальто було на ній, я й гадки не маю. Магічні приписи часом скидаються мені на інструкції з божевільного пошуку всілякого непотребу. Хай там як, а Джек зрадів, то і я теж.
Значно згодом, безуспішно пошукавши Ночовія, я вернувся додому і дрімав собі у вітальні, аж тут почув якесь тихе шкряботіння в глибині будинку. Воно не повторилося. Тож я перейшов у режим вистежування й дослідив обставини.
Кухня була порожня, у коморі теж нічого не було. Я зробив коло.
При вході до передпокою я вловив запах. Спинився, дивився, слухав. Помітив попереду легенький порух десь унизу й праворуч.
Воно сиділо перед дзеркалом і роздивлялося, як там плазують в’язні. Затамувавши подих, я тихесенько рушив уперед. Наблизившись досить, щоби зловити істоту коротким ривком, я сказав:
— Надіюся, ти добре розважився наостанку.
Він — великий чорний щур — стрибнув, а я зловив його за карк.
— Стривай! Я можу все пояснити! — писнув спійманий. — Нюху! Ти — Нюх! Я прийшов до тебе!
Я чекав, не посилюючи, але й не послаблюючи хват. Ворухни я головою, його хребет би тріснув.
— Голка розповів мені за тебе, — провадив він далі. — Крутько повідомив, де тебе знайти.
Я не міг нічого сказати — рот був зайнятий. Тому я й далі чекав.
— Крутько сказав, що ти наче розсудливий, і я схотів побалакати. Надворі нікого не було, тому я проліз усередину крізь дверцята на чорному вході. Постав мене, га?
Я відніс щура в кут, випустив його там і всівся просто перед ним.
— Отже, ти в Грі, — констатував я.
— Так.
— Тоді ти маєш знати, що непроханий візит до оселі іншого гравця дає підстави вжити до тебе негайних відплатних заходів.
— Так, але я не вигадав іншого способу зустрітися з тобою.
— І що ж ти хотів мені сказати?
— Я знаю Вапнюгу, а Вапнюга — Ночовія...
— То й що?
— Вапнюзі, мовляв. Ночовій розповів, що ти чимало знаєш про гравців і їхні плани. І що ти інколи міняєшся інформацією. Я маю дещо на обмін.
— Чому ти не обмінявся відразу з Ночовієм?
— Я з ним особисто не зустрічався. Боюся сов. Крім того, я чув, що в нього дзьоб на замку. Не скрегоче, мов якась там сорока. Зайвого ні чи-чирк, а точніше, ні пугу.
Він хихотнув із цього. Я — ні.
— Якщо ти просто хотів поговорити, чого тут нишпорив? — запитав я.
— Не зміг приборкати свою цікавість, побачивши отих от у дзеркалі.
— Ти тут уперше?
— Так!
— З ким ти?
— З Добрим Доктором.
— Маю подружку на ім’я Сірохвістка. Вона кішка. Вона нерідко буває неподалік. Якщо мені здасться, що ти замислив якусь капость, я дозволю їй регулярно заходити в будинок.
— Зараза, я не хочу неприємностей! Обійдімося без кішки!
— Гаразд. То що ти пропонуєш і чого хочеш навзамін?
— Хочу, щоби ти розповів мені про всіх гравців, що їх ти знаєш, і сказав, де вони живуть.
— А мені що за це?
— Я знаю, де схованка Графа.
— Ночовій збирався це вивідати.
— Йому бракує вправності, щоби прослідкувати за Голкою в лісі. Сови не кажани, зиґзаґами не літають.
— Може, і слушно кажеш. Відведеш мене туди?
— Так. В обмін на список інших.
— Гаразд, — відказав я. — Але це ти прийшов до мене. Тож я й визначу умови. Спершу покажи те місце. Тоді я розповім, хто ще грає.
— Згода.
— А як
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ніч у самотньому жовтні, Роджер Желязни», після закриття браузера.
