Читати книгу - "Шлюбні ігрища жаб, Андрій Анатолійович Кокотюха"

Шевель стояв біля центрального входу і палив.

— Ти що, зовсім поїхав? — з ходу почав Стас. — Не знаєш, де мене шукати?

— Вибач, Стасе, але справа дійсно невідкладна… Не набридло тобі людей дурити?

— Ти що, в попи записався? Вирішив наставити мене на шлях істинний?

— Щось схоже на те… Ходімо он у той затишний скверик, а то на осонні розтанеш, як морозиво. Там, у затінку, я все поясню…

За столом троє хлопців грали в карти. Гриміла музика, тому дзвінка в двері вони не почули.

— Вони вже тут? — спитав Шевель, заходячи до квартири.

— Сорок хвилин на тебе чекають. Надиміли, козли, — Стас не палив сам і мав алергію на тютюновий дим.

— Той хлопець пізніше прийде. Без нього почнемо, тільки перекурю.

Стас скривився.

— Гаразд, ходімо на кухню… Врахуй, Шефе, крапля нікотину вбиває коня.

— Людина — не кінь, Стасе, — Шевель умостився біля прочиненого вікна, запалив. — Люди надійні?

— Непогані.

— Розкажи про кожного потроху. Щоб я знав, з ким розмовляю….

Стас зітхнув.

— Спиною до дверей сидить Гога. Прізвисько це чи ім’я — не знаю. Працює вантажником у овочевому, що навпроти воєнторгівського універмагу. Він дивакуватий трошки…

— Хворий? — Шевель постукав себе пальцем по лобі.

— Та ні, тут інше… Казанок у нього, до речі, дай Боже варить! Просто він мовчить. Постійно. Якщо за п’ятирічку одне слово скаже — вже свято.

— Всім би такі дивацтва! Притягувався?

— Два роки умовно. Давно, ще по малолітству. З пацанами підсилювач зі школи потягнули…

— Гм, добре… Наступний…

— Ліворуч від нього — Басмач. Він з Фергани, пам’ятаєш, там колотнеча була? За ним давно карний розшук плаче… — Стас витримав паузу. — 3 ним слід обережніше, Шефе. Йому людину вколошкати — як два пальці обмакнути.

— Для нашої справи він знадобиться, Стасе…

— Я знаю, тому й привів його. Але з такими хлопцями намагаюся спільних справ не мати.

— Не бійся. Справу зробимо — і в різні боки. Хто третій?

— Ігор Петруня. Його я знаю добре. Спеціаліст по шмотках.

— Не люблю фарцу, якщо чесно. Гнилуватий народець…

— Жодного разу не попадався, між іншим! Хлопець надійний. І потім, ти тачками займаєшся, він — шматтям, в кожного свій бізнес.

— Гаразд, замнемо. Врешті-решт, це моя особиста справа, як я до них ставлюся. — Він викинув недопалок у вікно і глипнув на годинник. — Васьки нема чомусь… Добре, ходімо! В загальних рисах він свою задачу знає…

Вони зайшли до кімнати. Стас негайно розчахнув балконні двері, крізь зуби клянучи того, хто винайшов тютюн. Трійця за столом облишила карти. Три пари очей очікувально дивилися на Шевеля, і той відчув, що зараз на нього дивляться як на головного. Мовчки кивнув на галасливий магнітофон. Ігор Петруня підвівся, натиснув на клавішу «стоп» і повернувся на своє місце.

— Привіт, мужики! — Шевель дозволив собі легеньку дружню посмішку. — Можете називати мене Шефом. Або Геною, якщо кому так більше до вподоби. А про вас мені вже Стас коротенько розповів.

Він подав кожному руку. Гога потиснув її коротко і міцно, Басмач просто ляснув по ній своєю смаглявою долонею, Петруня енергійно трусонув. І знову тиша. Шевель майже фізично відчув, як його буравлять три пари очей.

Дзвінок у двері увірвався в нервову тишу, і ефект від нього був як від раптового пострілу з-за рогу. Стас запитально глянув на Шевеля.

— Відчини. Це Василь, — дозволив той.

Не минуло й півхвилини, як Стас повернувся до кімнати.

— Щось незрозуміле, Шефе… Я у вічко подивився… Там лягавий!

Трійця перезирнулася. В руці Басмача миттю з’явився пістолет. Гога спокійно витяг з кишені ніж — «перо», лезо, голосно клацнувши, вилетіло з руків’я. Петруня теж засунув руку до кишені, але виймати її не поспішав.

— Все нормально, Стасе. Відчиняй, я все поясню. — Шевель був спокійний.

Коли до кімнати у супроводі Стаса ввійшов молодий сержант-«даішник» у формі, Шевель пересвідчився, що не помилився у своїх прогнозах щодо реакції публіки. Всі, крім Гоги, підвелися. Петруня вже не ховав кастета, Басмач люто засичав:

— С-с-су-ук-ка лягава! Йди сюди, йди…

— Спокійно! — Тепер Шевель зрозумів: пора вдаватися до наказів. — Усі сіли на місця і поховали свої цяцьки! Вам справу разом робити!

— Я? З лягавим? — здивування Басмача було щирим.

— Ти теж хороший! — дорікнув Шевель сержантові. — Не міг форму зняти!

— Не міг! — виклично сказав сержант. — Я прямо з чергування! Й так насилу змився! І потім, все одно вони б дізналися…

Басмач, скреготнувши зубами, сховав пістолета. Гога спокійно повернув ножа до кишені, Петруня вмостився на стільці, демонстративно граючись кастетом.

— Сідай, Василю, — Шевель кивнув на канапу, де вже влаштувався Стас. — Отже, тепер всі…

Він не сідав, став так, щоб бачити всіх, і спитав:

— Чи всім потрібні гроші?

— Не смішно! — висловив загальну думку Петруня.

— О’кей! Через шість днів у нас може бути п’ятсот тисяч. Якщо ми дуже захочемо, звичайно.

І знову тиша.

— Це означає: півмільйона без охорони? — запитав нарешті Басмач. У його розкосих азіатських очах спалахнули вовчі вогники, а руки нервово стиснули коліна.

— Якби не було охорони, ми б впоралися вдвох із Стасом. Ти б залишив такі бабки без охорони? Я повторюю: вони будуть наші, якщо ми всі цього дуже захочемо.

— Давай докладніше! — сказав Петруня.

— Гаразд. Тільки не перебивайте мене, всі коментарі і зауваження потім, добре? — Аудиторія енергійно закивала, і Шевель продовжив: — Один діловий мужик вирішив на паях з колегами прокрутити одну напівлегальну справу. Його внесок — півмільйона…

— Не слабо! — ляпнув Петруня.

— Я ж просив — не перебивати! — Петруня картинно приклав пальця до губів. — Так ось, фокус в тому, що колеги цього мужика мешкають у Києві і гроші беруть лише готівкою. Їх потрібно передати з рук у руки, а оскільки йдеться не про троячку, то довірити таку справу можна надійним людям. Тому за грошима приїдуть спеціально. Коли вони будуть повертатися назад, ми не повинні відпустити їх просто так.

— Оце й усе? — здивування Петру ні теж було картинним. — На диво просте завдання. Ось так просто взяти і не пропустити!

— Між іншим, складного справді нічого нема. Головне — вони думають, що про їхню місію ніхто не знає, тому не чекатимуть нас. А тепер дивіться. — Він видобув з кишені сорочки складений вчетверо аркуш паперу, розгорнув його і поклав на стіл. — Дивіться уважно.

П’ять голів схилилося над столом.

— Що це за військова топографія? — спитав Петруня.

— Це — план нашої дороги, — пояснив Шевель. — Василю, все точно?

— Так, усе правильно, — погодився сержант, розглядаючи малюнок. — Ось місто. Оце — траса. Тут