Читати книгу - "Таємничий суперник, Агата Крісті"

— Якщо зайдете до мене завтра вранці об одинадцятій, я детально викладу свою пропозицію.

— Об одинадцятій? — із сумнівом перепитала Таппенс.

— Об одинадцятій.

Таппенс наважилася.

—Дуже добре. Я буду там.

—Дякую. Доброго вам вечора.

Він рвучко підніс капелюха й пішов геть. Кілька хвилин Таппенс стояла й дивилася йому вслід. Потім кумедно ворухнула плечима, мов тер’єр, який струшується.

«Пригоди почалися, — шепнула вона собі. — Цікаво, чого він від мене хоче? Є у вас дещо, містере Віттінґтоне, що мені зовсім не подобається. Та, з іншого боку, я вас анітрохи не боюся. І, як я вже казала й, без сумніву, скажу ще раз, маленька Таппенс може подбати про себе, дякую!»

І, різко кивнувши самій собі, вона хутко рушила вперед. Однак, подумавши, звернула з прямого шляху й зайшла на пошту. Там поміркувала кілька хвилин, тримаючи в руці форму для телеграми. Думка про те, що вона змарнує п’ять шилінгів, спонукала її діяти, і вона зважилась ризикнути втратою дев’яти пенсів.

Зневажаючи колючі ручки та густе в’язке чорнило, милостиво надані британським урядом, Таппенс дістала олівець Томмі, який залишила собі, і швидко написала: «Не давай оголошення. Завтра поясню». Адресувала телеграму до клубу Томмі, який уже за місяць йому доведеться покинути — хіба що милостива фортуна дозволить поновити членство.

— Може, вона ще встигне до нього дійти, — пробурмотіла дівчина. — Принаймні варто спробувати.

Передавши телеграму через конторський стіл, вона швидко рушила додому, зайшовши до пекарні, щоб купити свіжих булочок на три пенси.

Згодом у своїй крихітній кімнатці нагорі будинку вона жувала булочки й міркувала над майбутнім. Що таке «Естляндські скляні вироби», і яку таку насущну потребу вони мають у її послугах?

Від приємного хвилювання Таппенс охопив трепет. Хай там як, будинок сільського вікарія знову відійшов на задній план. Завтрашній день обіцяв нові можливості.

Тієї ночі Таппенс ще не скоро лягла спати, а коли нарешті заснула, їй наснилося, що містер Віттінґтон призначив їй перемити купу естляндських скляних виробів, незбагненно схожих на лікарняні тарілки!

За п’ять хвилин одинадцята Таппенс дісталася кварталу з офісами «Естляндських скляних виробів». Якщо прийти завчасно, це видаватиметься надто ревним. Тож Таппенс вирішила дійти до кінця вулиці й повернутись. Так вона і зробила. І коли пробило одинадцять, увійшла всередину будівлі. «Естляндські скляні вироби» розташовувалися на горішньому поверсі. У будівлі був ліфт, але Таппенс вирішила йти пішки.

Трохи видихнувшись, вона зупинилася перед скляними дверима в усю стіну, на яких було виведено: «Естляндські скляні вироби».

Таппенс постукала. У відповідь на голос, що пролунав зсередини, повернула ручку й увійшла до маленького, доволі брудного кабінету.

Немолодий клерк зліз із табурета за столом біля вікна та підійшов до неї з питальним виразом обличчя.

— У мене зустріч із містером Віттінґтоном, — сказала Таппенс.

— Проходьте сюди, будь ласка. — Він підійшов до дверей-перегородки з написом «Стороннім вхід заборонено» й постукав, а тоді відчинив двері й відступив убік, пропускаючи її.

Містер Віттінгтон сидів за широким столом, заваленим паперами. Таппенс відчула, як її попередня здогадка підтверджується: щось із містером Віттінґтоном було не так. Поєднання його лискучого добробуту та неспокійних очей справляло неприємне враження.

Він підняв голову й кивнув.

— Отже, нормально добралися? Це добре. Сідайте, будь ласка.

Таппенс присіла на стілець обличчям до нього. Цього ранку вона почувалася особливо маленькою та скромною. Сумирно сиділа, опустивши очі, доки містер Віттінгтон шурхотів паперами, перебираючи їх. Нарешті відсунув папери й схилився над столом.

— Отже, моя дорога юна леді, перейдімо до справи. — Його широке обличчя розпливлося в усмішці. — Хочете працювати? Що ж, я можу запропонувати вам роботу. Що скажете про 100 фунтів стерлінгів та оплату всіх супутніх витрат?

Містер Віттінгтон відкинувся в кріслі й просунув великі пальці у пройми жилета.

Таппенс насторожено вдивлялась у нього.

— Якого роду робота? — спитала вона.

— Номінальна, суто номінальна. Приємна подорож, ось і все.

— Куди?

Містер Віттінґтон знову всміхнувся.

— Париж.

— О! — замислено сказала Таппенс. А подумки промовила: «Звісно, якби тато це почув, його б грець вхопив! Але щось я не бачу містера Віттінґтона в ролі веселого ошуканця».

— Так, — продовжував Віттінґтон. — Що може бути приємнішим? Відмотати час на кілька років назад — зовсім трохи, я впевнений, — і знов увійти до одного з тих чарівних pensionnats de jeunes[2] якими кишить Париж...

— Пансіонат? — перервала його Таппенс.

— Саме так. Заклад мадам Коломб’є на авеню де Ної.

Таппенс чудово знала цю назву — вишуканіший заклад годі було знайти. Вона мала там кілька подруг-американок. І зараз почувалася більше ніж спантеличеною.

— Хочете, щоб я поїхала до мадам Коломб’є? Надовго?

— Залежить від обставин. Можливо, на три місяці.

— І це все? Інших умов немає?

— Жодних. Звісно, ви поїдете туди під виглядом моєї вихованки й не будете спілкуватися зі своїми друзями. На цей час я мушу вимагати абсолютної секретності. До речі, ви ж англійка, чи не так?

— Так.

— І все ж говорите з легким американським акцентом?

— У шпиталі я міцно подружилася з американською дівчинкою. Вочевидь, перейняла це від неї. Скоро я знову його позбудуся.

— Навпаки, так вам буде легше зійти за американку. Складніше буде приховати подробиці вашого колишнього життя в Англії. Так, гадаю, це буде однозначно краще. Тоді...

— Хвилинку, містере Віттінгтоне! Здається, ви вже вирішили, що я дала згоду.

Містер Віттінґтон явно здивувався.

— Звісно, ви ж не думаєте відмовлятися? Можу вас запевнити, що у мадам Коломб’є першокласна й традиційна установа. А умови проживання найліберальніші.

— Саме так, — відповіла Таппенс. — Саме так. Умови проживання аж надто ліберальні, містере

Віттінгтоне. Не збагну, яким чином я можу бути варта такої суми грошей.

— Не розумієте? — м’яко запитав Віттінґтон. — Що ж, я вам поясню. Я міг би, без сумніву, найняти когось іншого за набагато меншу суму. Але волів би платити юній леді, якій вистачає розуму й духу добре зіграти свою роль, а ще вистачає розважливості не питати зайвого.

Таппенс легко всміхнулася. Вона відчула, що ця партія за Віттінґтоном.

— Є ще дещо. Поки ми не згадували про містера Бересфорда. Яка його роль у цій справі?

— Містера Бересфорда?

— Мого партнера, — з гідністю мовила Таппенс. — Учора ви бачили нас разом.

— А, так.