Читати книгу - "Ведмеже місто"

Міра, минаючи ванну, поспішає коридором — розбудити дітей, — і знає, що вона скаже. «Господи, Петере, тобі ж уже за сорок перевалило! Коли директор нервує через молодіжний матч більше за самих гравців, то йому, мабуть, варто прийняти заспокійливе, випити собі і трохи розслабитися?» Сім’я Андерссонів уже десять років живе тут, відколи повернулася з Канади, але директор досі не зумів пояснити своїй дружині, яке значення має хокей для Бйорнстада. «Серйозно? А тобі самому не здається, що ви, дорослі чоловіки, занадто цим переймаєтесь? — запитувала Міра протягом цілого сезону. — Гравцям молодіжної збірної по сімнадцять років! Ще майже діти!»

На початках Петер відмовчувався. Але одного вечора все-таки сказав, як є: «Міро, я знаю, що це лише гра. Я знаю. Але ми живемо в місті посеред лісів. Тут немає туризму, чи шахти, чи високотехнологічної промисловості. Тут лише темрява, холод і безробіття. Якщо нам вдасться змусити це місто знову чимось захопитися, то нам випав щасливий жереб. Люба, я знаю, що ти не з цих країв і це не твоє місто, але подивися навколо. Робочих місць усе менше. Місцева влада затягує паски. Тут живе міцний народ, у кожному — ведмежа сила, але нами вже довгий час попихають. Цьому місту потрібно в чомусь перемогти. Нам треба відчути, хоча б один раз, що ми найкращі. Я знаю, що це просто гра. Але ж не лише… не лише так. Не завжди».

Міра міцно поцілувала його в чоло, обійняла, усміхнулася й ніжно прошепотіла йому на вухо: «Який ти ідіот!». Звісно, це правда, і він сам це знає.

Петер виходить з ванної, стукає до кімнати своєї п’ятнадцятирічної доньки, поки не чує у відповідь звук гітари. Донька обожнює свій інструмент, а не спорт. Часом йому стає гірко від цього, але буває й так, що він радіє за неї.

Майя лежить у ліжку, починає грати ще голосніше, коли лунає стукіт, чує за дверима рух батьків. Мама має дві вищі освіти, завиграшки процитує цілий кодекс законів, але не може запам’ятати, що таке айсинг чи офсайд, навіть якщо постане перед судом. А от тато може детально пояснити кожну з хокейних стратегій, що існують у світі, але не здатен дивитися серіал, в якому більше трьох персонажів, не вигукуючи щоп’ять хвилин: «Що тепер відбувається? Це хто? Чому це я маю сидіти тихо? Тепер я пропустив, що вони сказали… можна відмотати назад?».

Майя у відповідь то сміється, то зітхає. Найдужче в житті прагнеш переїхати з дому лише тоді, коли тобі п’ятнадцять. Усе так, як каже її мама, коли через холоднечу і темряву в неї закінчується терпіння і вона випиває три-чотири келихи вина: «Майє, у цьому місті неможливо жити, тут можна тільки виживати».

Ніхто з них навіть не підозрює, наскільки правдиві ці слова.

4

На всьому шляху від роздягальні до кабінету правління хлопці й чоловіки з Бйорнстадського хокейного клубу виховувалися за правилом: всередині гуляй, поза стінами — пильнуй. Жорсткі словечка — така сама частина гри, як і жорсткі прийоми, але те, що відбувається в клубі, не виходить за його межі. Правило діє як на кризі, так і поза нею, бо всі повинні розуміти, що благо клубу — передусім.

Ще рано, льодова арена майже порожня, тут лише сторож, прибиральниця і самотній гравець з хлопчачої команди, який катається собі вперед і назад. Але в одному з кабінетів на верхньому поверсі зібралися чоловіки в костюмах, їхні впевнені голоси розходяться гуркотом коридорами. На стіні висить фото команди, якому майже двадцять років: світлина зроблена тоді, коли хокейна команда Бйорнстада була за крок від здобуття титулу найкращої в усій країні. Хтось із присутніх у кімнаті чоловіків є на фото, когось немає, але всі вони вирішили, що цього разу повернуться за перемогою. Бйорнстад більше не буде тим містом, що поринає у забуття в нижчих лігах, вони знову стануть елітою, вони кинуть виклик найсильнішим.

Директор клубу сидить за письмовим столом. Серед усіх чоловіків у місті він найдужче пітніє, а ще — постійно чогось боїться, ніби хлопчисько, який щось поцупив. Того ранку його страх сильніший, ніж зазвичай. Сорочка всипана крихтами — директор так несамовито жує бутерброд, аж кортить запитати, чи він узагалі розуміє, що означає споживати їжу. Таке відбувається, коли він нервує. Цей кабінет — його, але у нього тут найменше влади з усіх присутніх.

Для когось стороннього ієрархія клубу здається простою: правління призначає генерального директора клубу, який керує щоденною діяльністю, призначає спортивного директора, а той уже набирає гравців до основної команди і наймає тренерів. Тренери займаються командами, і ніхто не втручається в чужу роботу. Але за зачиненими дверима все виглядає інакше, і в генерального директора завжди є причини спітніти. Зараз його обступили члени правління і спонсори, один із яких є політиком місцевого рівня, а разом вони — найактивніші інвестори і найбільші роботодавці цього містечка. Звісно, зараз усі вони зібралися «неформально». Так вони кажуть, коли зі своїм впливом і грошима зовсім випадково опиняються усі в одному місці, щоб випити кави, ще й так рано-вранці, що місцеві журналісти навіть не встигли прокинутися.

Кавоварка хокейного клубу Бйорнстада потребувала чищення більше за директора, тому ніхто з присутніх не прийшов сюди заради того, що було налито в горнятка. Кожен із чоловіків у кімнаті мав свої інтереси і плани на успіх клубу, але всі вони сходилися в одному: є той, кого треба вигнати.

Петер народився й виріс у Бйорнстаді, та й ким він тут тільки не був: хлопчиськом у школі ковзанярів, юніором, що подавав великі надії, наймолодшим гравцем в основній команді, капітаном команди, яка майже завоювала титул найкращої в країні, великою зіркою — ставши профі в НХЛ, і, нарешті, героєм, який повернувся додому, щоб стати спортивним директором.

Але зараз Петер був просто чоловіком, який спросоння блудить туди-сюди у передпокої своєї маленької вілли, щотретій раз тримаючись чолом об полицю для капелюхів, і бурмоче:

— Заради Бога… хто-о-о бачив ключі від «вольво»?

Він учетверте перетрушує кишені усіх своїх курток. Його дванадцятирічний син, вийшовши з іншого боку передпокою, двома підстрибами відхилився вбік і навіть не підняв погляду від телефона.

— Лео, ти не бачив ключів від «вольво»?

— Запитай у мами.

— А де мама?

— Запитай у Майї.

Лео зникає у ванній. Петер глибоко вдихає повітря.

— ЛЮБА!

Ніхто не відповідає. Петер глипає у свій телефон, там чотири повідомлення від директора