Читати книгу - "Ми проти вас"

Кілька років тому один старий хокейний арбітр розповів журналістам найгірший спогад за свою кар’єру. Друге, третє й четверте місця найгірших згадок посіли матчі у великих містах, під час яких розлючені фанати жбурляли на лід коробки з-під снюсу, монети і м’ячики для гольфу, якщо їм не подобалося рішення судді. Але на першому місці була тісна льодова арена серед густих лісів, де той арбітр якось присудив команді гостей штрафний кидок на останній хвилині матчу. Коли гравець закинув шайбу і Бйорнстад програв, суддя глипнув нагору, на сумнозвісну трибуну зі стоячими місцями, яка належала так званій «Групі» і яку завжди заповнювали чоловіки в чорних куртках, що оглушливо співали й ричали, наганяючи жах. Але цього разу вони навіть не подали голосу. Усі з «Групи» мовчали як риби.

Першим небезпеку усвідомив Петер Андерссон, чоловік Міри і спортивний директор клубу «Бйорнстад-Хокей». Він кинувся до стійки з технікою і якраз на фінальному свистку встиг вимкнути всі лампи. У темряві охоронці вивели суддів і відразу вивезли їх геть із міста. Ніхто не мусив пояснювати, що могло би статися.

Ось чому тут достатньо тихої загрози, достатньо дзвінка від фірми, що займається перевезеннями, і дуже скоро Міра зрозуміє, чому так сталося.

Зустріч із представниками місцевої влади ще не закінчилася, але хтось у Бйорнстаді вже знає її результат.

* * *

Перед будинком міської адміністрації завжди розвіваються прапори, на одному з яких зображені державні кольори, а на іншому — герб комуни,[1] і політикам видно їх із конференц-залу. До Мідсоммара[2] залишається ще кілька днів; минуло три тижні відтоді, як Кевін і його сім’я поїхали з міста. Своїм від’їздом вони змінили історію, і не лише ту, яка ще буде, але й ту, яка вже відбулася. Просто ще не всім це зрозуміло.

Один із політиків нервово покашлює, робить мужнє зусилля застебнути піджак, хоча видно, що теоретично таке було можливим хіба з пів десятка різдвяних гостин тому, і каже:

— Петере, мені шкода. Але ми ухвалили рішення, що для нашого регіону краще спрямувати ресурси на один хокейний клуб. Не на два. Ми хочемо зосередитися на клубі… «Гед-Хокей». Так буде краще для всіх, та й для тебе теж, якщо ти приймеш це рішення. Зважаючи на нашу… ситуацію.

Петер Андерссон, спортивний директор клубу «Бйорнстад-Хокей», сидить по інший бік столу. Від усвідомлення такої зради, він, здається, безпомічно провалюється в темряву. Його голос заледве чути, коли він видавлює з себе:

— Але ж… нам просто потрібна допомога на кілька місяців, поки ми не знайдемо спонсорів, влада лише повинна виступити гарантом для позики в банку…

Петер замовкає, одразу засоромившись своєї дурості. Ну звісно, політики вже поговорили з директорами банків: вони ж сусіди, разом грають у гольф і полюють на лосів; це рішення було ухвалено ще задовго до того, як Петер сюди зайшов. Коли його сюди запрошували, політики наголосили, що йдеться про «неформальну зустріч», без усяких там протоколів. Стільці в конференц-залі дуже вузькі — настільки, щоб найвладнішим можна було сидіти на кількох водночас.

У Петера дзенькає телефон — це приходить мейл, що директор клубу «Бйорнстад-Хокей» подав заяву на звільнення. Петер знає, що має статися далі. Директору, напевно, вже запропонували роботу в Геді. Доведеться тримати удар самому.

Політики з протилежного боку стола ніяково соваються, Петер розуміє, про що вони думають. «Тільки не ганьбися. Не благай і не проси. Прийми це і будь чоловіком».

* * *

Бйорнстад розкинувся біля великого озера, на одному березі якого тягнеться суцільна вузька смужка пляжу. Те узбережжя в літню пору привласнюють підлітки з містечка — коли стає так тепло, аж майже встигаєш забути, що зима у Бйорнстаді тягнеться дев’ять місяців. Посеред нагромадження надувних м’ячиків і вибуху гормонів сидить дванадцятирічний хлопчик у сонячних окулярах. Його звати Лео Андерссон, і ще минулого літа це було відомо зовсім небагатьом із присутніх на пляжі, але зараз його знають усі й косяться на нього так, ніби він обв’язаний вибухівкою. Кілька місяців тому старшу сестру Лео, Майю, зґвалтував Кевін, але поліція нічого не змогла довести, і Кевіна відпустили. Місто розділилося: більшість мешканців стали на бік Кевіна, і їхня ненависть розрослася до таких масштабів, що вони намагалися вижити сім’ю Лео з міста. Вони жбурляли у вікно його сестри каміння з написом «КУРВА», цькували її в школі, навіть скликали збори в льодовій арені, намагаючись вигнати тата Майї і Лео, щоб той більше не був спортивним директором «Бйорнстад-Хокею».

А потім виступив свідок — хлопець, одноліток Майї, який був у тому будинку, коли все сталося, але на його слова ніхто не зважав. Поліція нічого не зробила, місто відмовчувалося, дорослі не допомагали Майї. І тоді однієї ночі, незадовго після всіх подій, сталося іще дещо. Ніхто не знав, що саме. Але Кевін раптом перестав виходити на вулицю. Пішли чутки, що в нього почався психічний розлад, а одного ранку, три тижні тому, він і його сім’я просто поїхали з міста.

Лео сподівався, що тепер усе налагодиться. Але стало тільки гірше. Йому виповнилося дванадцять, і того літа він зрозумів, що люди завжди вибирають не складну правду, а брехню — бо вона проста. Брехня має одну непоборну перевагу — коли правда повинна пояснити події, що сталися, брехні вистачає просто бути такою, в яку легко повірити.

Коли на тій весняній зустрічі Петера Андерссона залишили на посаді спортивного директора після голосування, на якому переваги голосів ледь вистачило, Кевінів тато відразу ж потурбувався, щоб Кевін перейшов із клубу «Бйорнстад» до «Гед-Хокею», і він же переконав тренерів, майже всіх спонсорів та значну частину найкращих гравців команди юніорів зробити те саме. Коли три тижні тому сім’я Кевіна раптом виїхала з міста, усе перевернулося з ніг на голову, але, дивним чином, ніяких змін це не принесло.

А на що Лео сподівався? Що всі тепер зрозуміють, що Кевін справді винен, і попросять вибачення? Що спонсори і гравці, схиливши голови, повернуться у Бйорнстад? Дідька лисого, у цих краях ніхто не схиляє голови, бо єдина причина, через яку стається стільки найгірших людських учинків, полягає в тім, що ми ніколи не хочемо визнавати своїх помилок. І що страшніша ця помилка, що гірші наслідки, то більше вражає нашу гордість