Читати книгу - "Смаки раю"

Далекого Сходу. Індія та Молукські острови були найважливішими регіонами, де вирощували прянощі. Утім, це не більше ніж прозаїчна географія їхнього походження. Для людей Середньовіччя, натомість, прянощі були посланцями казкового світу. У їхній уяві перець ріс, мов бамбуковий ліс, на рівнині поблизу самого раю. Імбир і корицю виловлювали сітями з хвиль Нілу єгипетські рибалки, а Ніл, своєю чергою, приносив їх простісінько з раю. Люди вірили, ніби пахощі прянощів — то легіт, що долинає до світу людей просто з раю. «Жоден середньовічний письменник не міг уявити рай без запаху або смаку прянощів. Незалежно від того, кому — святим чи коханцям — слугували описувані в поезії сади, їхню атмосферу неодмінно мали насичувати вишукані, п’янкі пахощі кориці, мигдалевого горіха, імбиру та гвоздики. Ці уявлення уможливлювали віру коханців чи друзів у те, що певні прянощі є запорукою їхніх стосунків» (Геніш).

Прянощі як сполучна ланка із раєм та уявлення про сам рай як місце, розташоване десь на Сході, — там, звідки вони походили, чарували середньовічну уяву. Надмірні ціни на прянощі, на яких позначався вкрай довгий і важкий торговельний шлях з Індії до Європи, ще дужче підживлювали це замилування. Перець, кориця та мускатний горіх були символами статусу для панівного класу, символами влади, що їх спочатку демонстрували, а потім споживали. Поміркованість або надмірність, з якою їх подавали до столу, свідчила про соціальний ранг господаря. Що гостріше перець обпікав слизові оболонки учасників бенкету, то більша була їхня шана до господаря. Цей символічний характер виявляється також у використанні прянощів поза трапезами. Вони правлять за державні дари, їх заповідають у спадок разом із іншим майном, ба перець навіть нерідко заступає золото як платіжний засіб.

Це символічне значення і фізіологічний смак у середньовічних прянощах тісно перепліталися. Соціальні зв’язки, владні стосунки, багатство, престиж та всі види фантазій «смакували»: те, що мало стати питанням соціального чи культурного «смаку» або моди, спершу ставало об’єктом фізичного смакування. Сприймати соціальні та культурні стосунки й обставини через смакування відтоді стало самоочевидною, майже неусвідомлюваною здатністю. Згадаймо бодай конотації, що їх солодкі та сухі вина викликають в уяві в наш час: таж за ними криється ціла соціальна ієрархія смаків. У часи раннього Середньовіччя, до того як прянощі почали посідати в ньому своє місце, європейський смак іще не був чутливий у такому розумінні. Він був іще, так би мовити, притуплений; тут знадобилися прянощі, які вперше — а в історичному сенсі у вирішальний спосіб — його відшліфували.

Роль, яку орієнтальні прянощі відіграли в культурній історії середньовічного смаку, є частиною значно ширшого контексту розвитку. Йдеться про смак у найширшому сенсі цього слова — того смаку, що його Захід заходився виробляти у високому Середньовіччі.

В Європі ХІ століття з’являється перший проблиск нової культури життя, новожитного зацікавлення гарними предметами й елегантними манерами. Доти феодальне суспільство Заходу було більшою чи меншою мірою селянською загумінковою культурою. Замки ледве різнилися від крупних укріплених селянських дворів, та й триб життя і поведінка рицарів іще рідко коли були відмінні від селянських. Пани та їхні пахолки носили одяг із подібних тканин та їли схожі страви. Одне слово, соціальні, а відтак і культурні відмінності між ними були доволі незначні. Ці примітивні умови хоч і повільно, але таки зазнавали змін упродовж сторіч. Дедалі більшою мірою феодали виробляли стилі життя, покликані збільшити відстань між ними та підлеглими. Усе вульгарне та плебейське піддавали анафемі. Рафінація етикету і предметів щоденного побуту стала одним із найефективніших засобів відособлення класів.

Ця рафінація мала одну важливу особливість. За суттю вона була не місцевим, а завізним продуктом, отриманим із того ж джерела, що й прянощі, котрі, своєю чергою, і самі були істотним, а можливо, й найістотнішим, елементом цього культивування. Так само як і прянощі, решта компонентів цієї нової панської культури, теж походять з Орієнту.

За часів високого Середньовіччя Орієнт означав арабську цивілізацію, з якою європейці вперше по-справжньому зіткнулися під час Хрестових походів. Торговельні ж зв’язки з Орієнтом існували й раніше. Власне кажучи, вони насправді ніколи повністю й не припинялися з часів пізньої античності, хоч у ранньому Середньовіччі пережили глибокий занепад. Проте відчутно присутнім Орієнт став для Європи лише через Хрестові походи. Вони розпочалися як релігійно забарвлені військові виправи, метою яких було звільнення Гробу Господнього, а неочікуваним наслідком стало прийняття на християнському Заході декотрих істотних здобутків арабської цивілізації. Цей арабський вплив мав неймовірне значення для подальшого розвитку Європи, порівняльне, скажімо, зі впливом елліністичної культури на аграрну республіку, якою був Рим. Можна говорити про прелюдію або майже провіщення Ренесансу за три століття до нього. Європа завдячує арабській цивілізації не лише систему числення, що уможливила бухгалтерію, а відтак і новочасні форми капіталістичної організації, і не лише ті астрономічні й навігаційні знання, які уможливили Великі географічні відкриття XV–XVI сторіч. Безпосередній та очевидний ефект цього впливу на середньовічну Європу виявився у предметах розкоші, що започаткували цілком новий стиль життя. Нерідко ці нові предмети навіть на Заході зберігали початкові арабські назви. Килим, диван і балдахін, якими відтоді вмебльовували доти голі й незатишні житлові приміщення, були арабські, як і шовк, оксамит, адамашок і тафта, що в них тепер зодягалися вищі класи, на противагу грубому полотняному одягові своїх підлеглих. І справді, суть цього культурного імпорту можна означити і як далекосяжне перевдягання середньовічної верхівки: вона зодягалася в нові тканини, вбирала свої житла в новому стилі, ба навіть «переодягала» місцеві страви за допомогою східних приправ.

Історично важливим аспектом цього процесу було те, що всі без винятку матеріали для нового одягу були привізними. Сміливо можна стверджувати навіть про запозичену культуру. У такий спосіб Окцидент помітно узалежнюється від Орієнту як постачальника — ситуація, порівнювана із залежністю Європи від арабської нафти в XX столітті. Як нафта є життєво необхідною сировиною для енергетичного забезпечення індустріалізованих країн, так і східні предмети розкоші в середньовічну епоху були невилучними з життєвого стилю європейської верхівки. В обох випадках Окцидент залежить від Орієнту як свого постачальника, без котрого не може функціонувати. Сучасне життя годі підтримувати без нафти, так само й середньовічна цивілізація не могла бути такою, якою була, без перцю, шовку й оксамиту. Ця аналогія лише здається такою силуваною. Історія засвідчила, що голод на прянощі спромігся змобілізувати енергії, незгірші від теперішньої потреби в її джерелах.

Хай якими значущими були предмети розкоші для європейської культури Середньовіччя, вони мали не менше значення і для середньовічної економіки. Міжнародна торгівля, що забезпечувала надходження