Читати книгу - "Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан"

— Я прийшов… — почав я таки першим, аби розчинити цей незручний момент. Мабуть. — То що тут у вас вже сталося?

— Нічого особливого, Деме.

— Відколи це там, де мовиться про небезпеку раптом стало нічим особливим?

— Це пов’язано із моєю службою, не більше. Тому не варто хвилюватись…

— Але ж мама…

— Обидвом, — твердо заявив батько і глянув на свою руку, на якій красувалась службова консоль, ідеально поміщена у біонічнім наруччі. 

— Все добре, Дем’яне, — промовила вона, всміхнувшись. — Тато знає, як краще…

— Ви точно нічого не приховуєте?

— Звісно ж, любий! — мама підметушилася заспокоїти мене, підійшовши ближче. Як завжди, взяла спершу за руку, а потім поцілувала у щоку. Це найкращий доказ для мене, що все буде добре.

Мусив довіритись їхнім словам, хоча щось ніби й змушувало напружитись і ввімкнути й без того допитливу уяву. Завершивши вечірнє сканування, я знову втупився в акуратно розкладене приладдя біля комп’ютера. Треба ж стільки витримки мати… Але й стільки впевненості в мені, що я таки вистою у цій спокусі, адже тато знав про мій термін… А це вже було дивно. Насупивши брови, я підвівся з ліжка і пройшов до системи. Провів рукою по новенькому корпусі… Як раптом, мій комунікатор видав повідомлення із помаранчевим маркуванням. Ставало дедалі цікавіше.

«Вам надано доступ до Етеріалу о 20:43. Не змарнуйте свій шанс на чергову спробу зламати мережу. Вдалого полювання, Мисливцю.»

І як це все розуміти? 

Не задумуючись, я побіг до батька.

— Тато! — гукав на ходу, здається, дещо знервовано, бо з кімнати вийшов батько, поправляючи свої штани. Момент незручності, але ми всі вже були дорослими, тож, що вже поробиш. — Ти знав?

— Чому галасуєш? Про що саме я мав знати? — запитав він дещо схвильованим голосом.

— Про ось це! — вигукнув я, простягнувши йому гаджет.

Підтиснувши губи, батько взяв його до рук. Кілька разів поглянув на мене, а потім на своє наруччя. Ті, хто коли-небудь отримував подібне, не повинні були знімати його. Нанотехнології та сучасні розробки трималися в цілковитій секретності, а це лише мала частина того, що я встиг вивідати перед одним із попередніх затримань. Та завдяки цьому, кожен носій наруччя ставав частиною чогось надзвичайного і надсекретного, а це було дивовижно! Мабуть, тому я мріяв і собі отримати таке, щоб вже точно дізнатись, що воно таке!

Поки батько переглядав якусь інформацію, я міг лише спостерігати за перебігом його емоцій. Більше здивування, але інколи й незрозуміле занепокоєння. Гадаю, і я мав би бути насторожі.

— Все вірно. Тобі відкрили доступ, але тепер ти не маєш права на помилку, Дем’яне. За тобою слідкуватимуть, тож спрямуй свої сили на дійсно щось корисне.

— Так просто? Ні з того ні з сього? — я з підозрою скривив губи в посмішці, на що батько залишався непохитним. — Але чому?

— Це до корпорації, Деме, а не до мене, — батько зовсім трохи стиснув моє плече й всміхнувся. — Надолужуй.

І просто розвернувся та пішов. Ну це вже точно якась фантастика… Корпорація раптом вирішила мене помилувати та пробачити всі мої витівки? Авжеж, я вже повірив у таку благодійність! Отже, це вони особисто переглянули моє покарання, міркував я дорогою. Ніколи раніше я не чув про подібні випадки, оскільки їм це було не на руку, а якщо не на руку, то має бути щось суттєвіше, що вплинуло на їхнє рішення. 

— Ну добре, — пробубонів під носа, одягаючи костюм, — хочете пограти у гру, то пограємо.

Поглядаючи на системну голограму перед собою, яка вітала мене із придбанням нового набору для Етеріалу, я не міг не відзначити цікаві відчуття на шкірі, немов легкий струм пройшовся моїм тілом. Поступово місця з датчиками засвітилися легким зеленкуватим світлом, що показувало справність кожного із них і готовність до подорожі. Одягнувши окуляри, подібне відчуття пройшлося і через мої скроні, що вже було дивним. Попередні, скажімо так «примітивні» версії, що я мав і які були доступними на ринку, не створювали нічого подібного. Втім, нехай, це не критично і звикнути можна. Аби не замкнуло ненароком.

«Вітаю вас у системі, Мисливцю! Ваш костюм синхронізовано, відповідність встановлена. Пройдіть на платформу і введіть код доступу, який знайдете у своїй скриньці…»

— Який ще код доступу? Я вже ввів…

«Код не вашого акаунту, а код доступу до костюма, пане.»

— Від коли це воно треба? Раніше…

«У старих версіях для цього не було потреби. Ваша версія найновіша. Пароль, Мисливцю.»

Найновіша… І що тут відбувається? Вони ж ніби мали б розуміти, що таке положення речей ще більше заохочуватиме встромити носа не туди, куди слід… Ну що ж. Пограймо.

Увівши отриманий код, на якусь мить костюмом ніби хтось додав більше напруги, бо мало не зіскочив із платформи.  Та ця мить промайнула досить швидко і тіло дещо розслабилось. Промайнула думка, немов тепер костюм керував мною. Смішно, але все могло б бути. 

Кілька секунд вистачило, щоб перед моїми очима завантажився новий інтерфейс, який поки частково нагадував колишній, а слідом прозвучав і голос десь збоку: