Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

Коли я дочитала  поезію,  з останньої парти пролунали аплодисменти, супроводжувані  коментарями:

-    Молоток. Такого віршика класного вивчила. Хто автор знаєш?

-    Знаєте, - виправила я. – Можливо, я не набагато від вас старше, але ж етикет вимагає, щоб ви  зверталися до вчителя на «ви». Раніше в українських родинах до старших  і до батьків  зверталися на «ви», - прищеплювала я основи народної педагогіки.  Але вуха  знову різонув неприємний дратуючий регіт з останніх парт.

- Прикинь, я своїй матушці  «ви», а вона в  отключці зразу ж. Нафіга мені  труп маман на кухні? -  публічно поіронізував  рудий у веснянках здоровань.

-Тебе як звати?-  наважилася  познайомитися я.

- Дімон Калашніков. Я, як автомат, усікла?

-Здається, усікла.  Так от, Дімон. Мама заслужила  щоденною роботою, щоб ти  до неї шанобливо звертався. А от автора цієї поезії, на жаль, я не запам’ятала. Але я до наступного уроку цю прогалину ліквідую, - перевела я тему в потрібний  напрямок.

- А забацайте ще якийсь віршик, красівий, - сміливо запропонував Гоша Задорожний, товстун в окулярах.

- Красиві  віршики називаються поетичними творами. Будь ласка,  сонет Вільяма Шекспіра №130.

 Її очей до сонця не рівняли,
Корал ніжніший за її уста,
Не білосніжні пліч її овали,
Мов з дроту чорного коса густа.

Троянд багато зустрічав я всюди,
Та на її обличчі не стрічав,
І дише так вона, як дишуть люди,-
А не конвалії між диких трав.

І голосу її рівнять не треба
До музики, милішої мені,
Не знаю про ходу богинь із неба,
А кроки милої — цілком земні.

І все ж вона — найкраща поміж тими,
Що славлені похвалами пустими.

 Чудово, що урок триває всього сорок п’ять  хвилин, а то б всіх моїх знань напам’ять не вистачило б. Тему не опрацювали, зате на уроці я  прищепила любов до літератури. Принаймні,  спробувала. Мої дітки дізналися, що Шекспір крім «Ромео і Джульєтти» та «Гамлета» писав сонети, дізналися, що таке сонет, а головне, що вірші не однакові – є різні жанри. 

  Коли останній учень виходив з класу, а нею  виявилася білявка з великими сірими очима,  вона інтелігентно  поклала на стіл список учнів класу й зі співчуттям  подивилася на мене.

-    Софія Костянтинівна, це наші імена та прізвища. Я там відмітила, кого немає.  Я -  Лєна Новікова. Староста класу. Ви не дивіться, що всі такі. Літо, випєндрюються. Потім утрясеться. Викабенюватися буде обломно.

   Аякже, утрясеться. На жаль, інститутська програма не передбачає навчання  поводження з екстремальними  класами та важкими підлітками. Тому цю науку мені довелося гризти самостійно. Правда, завуч рекомендувала мені брати приклад з Жанни Григорівни, класного керівника  10- А класу.

   Спочатку я не розуміла, в чому гумор. Жанна Григорівна – жінка  за сорок років, майже ніколи не посміхалася і весь час дивилася поверх великих  окулярів, які  робили її схожою на  бабку.  Я невеличка на зріст, але Жанна Григорівна напевне зовсім  мерт п’ятдесят сантиметрів. Проте,  одягалася вона  завжди  солідно й весь час якийсь шарфик теліпався  у неї на шиї.  Її девіз: «Перше – це дисципліна!» Відверто кажучи, я довго придивлялася до такого екземпляру авторитарного вчителя.

  Саме проводила  урок у її видресируваному 10 –А класі, коли  діти, як за командою, підхопилися з місць й виструнчилися, мов  солдатики на плацу. В дверях з’явилася Жанна Григорівна. Вона,  не звертаючи уваги на мене, пройшлася по класу й залишила пару  коментарів:

- Тютін, якщо завтра не підстрижешся – оббрию під нуль. Ліфанова,  школа – це не дискотека. Цю рожеву кофтинку бачу востаннє.  Знайди  серед пістрявого барахла вдома свою шкільну форму. Валуєва, зніми сережки. Хлопці сіли. Дівчата руки на стіл.

  Дівчата синхронно  виклали руки на стіл долонями донизу. Це виявляється був огляд нігтів. Нігтями «класна мама»  залишилася задоволеною. Далі  мала  відбутися перевірка щоденників:

-    Піднялися, в кого немає щоденників? – рявкнула Жанна Григорівна. Я ледве сама не почала шукати щоденник, так діяли команди Жанни Григорівни. Але вчасно схаменулася, що я вчитель, і  пораділа за себе.
 Встало двоє  хлопців, у яких на обличчі було написано «Приречений!».

-    Що таке для учня  щоденник? – спитала суворо Жанна Григорівна у тих, що  проштрафилися.

-    Обличчя і перший документ! – чітко відповіли забудьки.

-    Дзвоню батькам. Хай  несуть, якщо ви телепні. І запам’ятали 10-А – школа давно вже почалася. І я стежу за кожним вашим кроком. Так, все, урок пішов. А я ще зайду на останньому, - і вона грізно обвела всіх у класі, включаючи й мене. Я відчула  холодок на спині, немов і я була  школяркою  в цю  мить. Жанна Григорівна вийшла, і діти зітхнули  з полегкістю. Я також. 

    Ще довго  я не могла зрозуміти, чому її так патологічно боялися двадцять шість учнів? А проз очі її звали Жаба Григорівна.  І все одно  - боялися. І мій клас її теж  боявся, мовчки все виконували, бо Жанна Григорівна вела у них  географію, хоча й намагалися робити різні пакості.  Та вони всім пакостили.   В цьому їм вигадливості не позичати.

 За тиждень після того, як  почався навчальний рік, я таки дізналася, чому у класу  немає класного керівника. Земля ж чутками повниться, а школа – то ж клондайк для  якісного пліткарства! Останній класний керівник 10-Б класу, тоді ще 9-Б, звільнилася за власним бажанням, коли її вивели й жінка вдарила учня. 

-    Вони їй таке творили, крий Боже, - якось розповіла мені Танечка Журавльова, вчителька літератури  у п’ятих та шостих класах. Ми сиділи в  підсобці й перевіряли зошити. Вона мені зачитувала «перли» з творів малечі. Потім розмова перейшла на мій клас.

-    Тяжкі діти, але це й не дивно, - вона змовницьки стишила голос. –Майже  всі з неблагонадійних родин. Маркіна Ромку у восьмому  класі ставили на облік  до кімнати міліції. Він вкрав гроші у завуча. Отак ! У них було десь з десяток класних керівників.  І всі  врешті-решт звільнялися.  Я не збагну, навіщо директор їх вам підсунув? Молода дівчина -  і це неподобство. Читали  б собі  свою літературу й не брали  такого ярма на шию.  У вас же  годин виходить теж  чимало – від сьомих по одинадцяті? – ствердно питала  вчителька.