Читати книгу - "Шовкопряд, Джоан Роулінг"

— Так,— відповіла Леонора.— Він зник.

— Давно його немає? — спитав Страйк, автоматично тягнучись по записник.

— Десять днів,— відповіла Леонора.

— Ви зверталися до поліції?

— Мені не треба поліції,— нетерпляче озвалася жінка, ніби вже втомилася пояснювати, в чім річ.— Я їм уже дзвонила колись, і тоді на мене всі сердилися, бо він просто проводив час із другом. Оуен іноді просто зникає. Він письменник,— додала вона таким тоном, ніби це все пояснювало.

— Тобто, він раніше уже зникав?

— Він емоційний,— похмуро пояснила Леонора.— Часто десь зникає на день, але тут минуло вже десять, і я знаю, що він засмучений, але мушу повернути його додому. В нас Орландо, я маю справи, я маю...

— Орландо? — перепитав Страйк, переносячись утомленим розумом на курорт у Флориді. Він сам не мав часу поїхати до Америки, а Леонора Квайн у своєму старезному пальті не схожа була на людину, здатну купити йому квиток.

— Наша донька, Орландо,— пояснила Леонора.— За нею потрібно доглядати. Поки я тут, з нею сидить сусідка.

У двері постукали. Робін устромила у приміщення золотаву голову.

— Хочете кави, містере Страйк? А ви, місіс Квайн?

Коли вони замовили чай і каву й Робін пішла, Леонора провадила:

— Вам не знадобиться багато часу, бо я гадаю, що знаю, де він,— просто не можу дізнатися точну адресу, а на мої дзвінки ніхто не відповідає. Вже десять днів минуло,— повторила вона,— і він нам потрібен удома.

Страйкові ідея за таких обставин звертатися до приватного детектива видалася вкрай екстравагантною, надто у світлі того, що зовнішність жінки аж дихала злиднями.

— Якщо йдеться просто про телефонний дзвінок,— м’яко сказав він,— то хіба у вас немає подруги чи...

— Една не може допомогти,— відповіла Леонора, і Страйк був надзвичайно зворушений (іноді через утому він дуже гостро реагував на такі речі) цим мовчазним зізнанням: що вона має єдиного друга на цілому світі.

— Оуен звелів їм не казати, де він. Мені потрібно,— просто мовила вона,— щоб це зробив чоловік. Щоб примусив їх сказати.

— Вашого чоловіка звати Оуен, так?

— Так,— відповіла вона,— Оуен Квайн. Він написав «Гріх Гобарта».

Ані ім’я, ані назва книжки Страйкові нічого не сказали.

— І ви гадаєте, що знаєте, де він?

— Так. Була ота вечірка, там видавці, всілякі люди — він не хотів мене брати з собою, але я сказала, що вже заплатила няньці й піду,— і там я почула, як Крістіан Фішер казав Оуену про це місце, про будинок відпочинку для письменників. Я потім спитала в Оуена, що то за місце таке, а Оуен мені: а не скажу, в тому-то й суть, щоб утекти від жінки й дітей.

Леонора ніби запрошувала Страйка посміятися з неї разом з чоловіком; горда, як-от іноді матері прикидаються, ніби пишаються непоштивістю дитини.

— А Крістіан Фішер — це хто? — спитав Страйк, змушуючи себе зібратися.

— Видавець. Такий молодий модний тип.

— А ви не дзвонили Фішеру, щоб спитати адресу цього закладу для письменників?

— Так, я щодня йому дзвонила цілий тиждень, і щоразу мені казали, що прийняли повідомлення і що він мені передзвонить, але він не дзвонив. Гадаю, Оуен звелів Фішеру не казати мені, де він. Але ви зможете добути у Фішера адресу. Я знаю, що ви дуже добре працюєте,— додала Леонора.— Ви розслідували справу Аули Лендрі, з якою не впоралася поліція.

Якісь вісім місяців тому Страйк мав одного-єдиного клієнта, бізнес летів під три чорти, а перспективи жахали. А потім він довів (чим потішив Королівську карну прокуратуру), що юна зірка не накладала на себе руки: її скинули з балкона четвертого поверху назустріч смерті. Увага преси принесла йому хвилю клієнтів; кілька тижнів Страйк був найвідомішим приватним детективом у Лондоні. Джонні Рокбі став хіба приміткою на берегах його історії — Страйк отримав власне ім’я, хай навіть люди не завжди вимовляли його правильно...

— Я вас перебив,— мовив він, намагаючись не втратити думку.

— Правда?

— Так,— відповів Страйк, придивляючись до нашкрябаних у записнику нотаток.— Ви казали, що маєте Орландо, купу справ і ще щось.

— О так,— кивнула Леонора,— з часу його зникнення кояться дивні речі.

— Якого плану дивні речі?

— Лайно,— буденно озвалася Леонора Квайн,— у нас у поштовій щілині.

— Вам крізь щілину для пошти закидають екскременти? — уточнив Страйк.

— Так.

— З часу, коли зник ваш чоловік?

— Так. Лайно собаче,— відповіла Леонора, і Страйк не одразу зрозумів, що то вона про екскременти, а не про свого чоловіка.— Уже три чи чотири рази, вночі. Не скажу, що зранку приємно знаходити такі речі. А ще до нас підходила жінка — дуже дивна.

Вона замовкла, чекаючи, що Страйк її почне розпитувати. Їй явно це подобалося. Самотні люди, як було відомо Страйкові, часто радіють, опинившись у центрі чужої неподільної уваги, і стараються подовжити цей свіжий досвід.

— І коли ця жінка підходила?

— Минулого тижня. Питала Оуена, а коли я сказала, що його немає, то заявила: «Перекажіть йому, що Анджела померла». І пішла собі.

— Ви її не знаєте?

— Вперше бачила.

— Знаєте когось на ім’я Анджела?

— Ні. Але навколо нього, буває, крутяться якісь жінки,— раптом розговорилася Леонора.— От була одна жінка, яка писала йому листи і присилала фото, на яких позувала в одязі, як в однієї з його героїнь. Деякі жінки пишуть йому, гадаючи, що лише він їх зрозуміє, або ж вичитавши щось таке в нього в книжках. Дурня, правда? — спитала вона.— Це ж усе вигадки.

— Фанатки знають, де мешкає ваш чоловік?

— Ні,— відповіла Леонора.— Але то могла бути його учениця абощо. Він іноді викладає літературну майстерність.

Двері відчинилися, й увійшла Робін з тацею. Поставивши перед Страйком чорну каву, а перед Леонорою Квайн — чай, вона знову пішла, зачинивши по собі двері.

— Більше нічого дивного не було? — спитав у Леонори Страйк.— Тільки екскременти з поштою, і ще та жінка приходила?

— Мені ще здається, що за мною слідкують. Висока темна дівчина з такими круглими плечима,— відповіла Леонора.

— Інша?

— Так. Та, що приходила, невисока і з довгим рудим волоссям. А ця чорнява і якась ніби горбата.

— Ви впевнені, що вона за вами слідкує?

— Так, схоже не те. Я її вже двічі