Читати книгу - "Невситимі, Анна Мавченко"

- Добре, батечку. Обіцяю…

- Але якщо це все ж станеться, – продовжив із останніх сил, - не бійся бути жорстокою. Жорстокість – не гріх, якщо її виправдовує хороша мета.

- Я… – не могла знайти правильної відповіді. - Я не розчарую тебе, будь певен.

Чоловік востаннє судомно зітхнув, і дух його покинув кволе тіло. Я зосталася геть сама, нікому не потрібна сирота. Без роду, без історії, з абсолютно розмитим майбутнім.

***

Життя моє до зустрічі з Орестом було позбавлене всяких радостей. Я не тримала в серці надії на те, що в цьому досі чужому місці мені вдасться зблизитись із кимось настільки, щоб назвати своєю сім'єю. Й це відчуття не було банальним песимізмом, бо я знала напевне: якщо за роки мені не вдалося «влитися» в тутешню молодіжну компанію, ніщо не змінить цього тепер. А жалості я не потребувала, хоча кожен вважав за повинність висловити мені подекуди байдуже співчуття.

Одначе Орест дивував зразковою наполегливістю. Він не набридав, не нав’язував свою компанію, проте постійно був поруч, мовчазно підтримував, допомагав із чоловічою роботою в будинку… Так між нами зав’язалася спершу міцна дружба, а згодом – і щось більше.

Тепер же ми зібралися офіційно побратися. Напевне, наше кохання достатньо дозріло. Хоча в мені до серця досі боязко тулиться дитяча невпевненість. Здається, наче моє щастя – примарне, простий сон, котрий швидко скінчиться.

- Що б не сказав мій батько, я не зміню свого рішення! – палко запевнив мене хлопець, під час нашої останньої зустрічі. - На святі Серця я з радістю повідомлю всім, що готовий зробити тебе своєю дружиною.

Посмішка сама собою квітла на моєму обличчі, наче перші ромашки – на весняному полі. Такою щасливою я себе вже давно не почувала. Тепер же не могла дочекатися нашої з коханим зустрічі, бо знала, що зовсім скоро моє життя ступить на нову стежку долі й поведе мене іншими, незвіданими шляхами, ніж дотепер. Втративши одну рідну людину, я знайшла іншу. Й зараз мені наївно хотілося вірити в те, що більше ніколи й ніхто мене не покине.

Чим менше залишалося часу до заповітного вечора, тим більш заклопотаними ми з Орестом ставали. Мало спілкувалися, майже не бачилися, я, зрозуміла річ, сумувала. Проте розуміла, що в сина старости напередодні свята Серця знайдеться й без того чимало проблем. Лише зрідка ми стрічалися одне одному на шляху й перекидалися декількома ніжними фразами, мріючи про день, коли нарешті зможемо знову зостатися разом не на мить чи кілька хвилин, а на цілий вечір, ніч... на все життя.

- Біда! – закричав хтось, мов навіжений, вирвавши мене з виру мрійливих думок.

Озирнулася.

З лісу вибіг розчервонілий дід Тарас – Орестів далекий родич. Добрий дядько, мудрий, часто приходить на поміч лісорубам: дерева впалі ходить із ними рубати. Останні дні погода, наче з якоїсь злості, поливала дощами землю, вітер звіром вив і викорчував не одне старе дерево. Тож тепер у чоловіків вистачало важкої роботи.

- Біда… Біда! Чужинця гофером накрило! Потрібні люди, щоб його звідти дістати! Нумо, хлопці, бо ще вмре!

Серце тривожно вдарило об груди. За останні дванадцять років до Мефесу ніхто не приходив. Чужинці, котрі потрапляли до лісу, так далеко не добиралися або втікали чи вмирали через небезпеки, які ховалися поза «народними» стежками. Тут важко вижити чужому: жодна магія не діє, все підкорюється людським законам, хоча, швидше, канонам природи. Навіть найсильніший чародій умить стає вразливим. Мовчу вже за те, що місцеві жителі не люблять сторонніх і часто самі їх відлякують різними способами. Але співчуттям усе ж володіють, інакше нас із батьком би не прийняли, і цього бідолаху, якого дерево придавило, не рятували б.

- Анно, ти йдеш? – долинув суворий оклик знахарки, до якої я саме прямувала.

Мимоволі здригнулася й швидко продовжила шлях

- Марфо, ти чула, що сталося? В лісі знайшли людину, – поділилася новиною з жінкою. - Чужинця.

Стара якось разом зблідла й хутко загнала мене до хати. Її не цікавила доля бідолахи – значно більше хвилювала домашня робота. Марфа, із властивою їй суворістю, почала щедро роздавати вказівки на день. Се зроби, те знайди, там прибери, то зготуй… Мені зовсім скоро захотілося втекти геть. Не те щоби я була надто лінивою, проте сильно втомлюватися не любила. Особливо, коли розуміла, що деяка робота не є обов'язковою й не вимагає термінового втручання.

- Вода закінчилася. Піду до криниці наберу, – кинула я Марфі через деякий час, виходячи з дому.

На вулиці навіть дихалося легше, та й голова не гуділа від голосу буркотливої жінки.

- Куди його?

- До Тераки! – знову почула я голос діда Тараса.

Якраз у цей момент із лісу вибігли троє дужих лісорубів. Вони ледве несли на собі кремезне скривавлене тіло пораненого чужинця. Він здавався досить дивним: надто великим, через високий зріст і широкі плечі, ніби вилиті з каменю; зодягнений у сірий безбарвний одяг – дорожній, якісний, проте не мисливський; волосся – підстрижене, кольору воронячого крила; беззбройний, але на вигляд однаково небезпечний. Аж мурахи по шкірі побігли від моторошності картини.

Раптом незнайомець підняв облиту кров’ю голову і, присягаюся, рівним туманним поглядом зачепився за мене. Його медові очі на секунду спалахнули незрозумілим вогнем, проте миттю сховалися за повіками. Чоловік знепритомнів.

- І що це було? – запитала в самої себе, проводжаючи поглядом тривожну компанію.

- Ти несеш воду чи ні? – прикрикнула на мене стара знахарка, змусивши поквапитись.

Цей дивний випадок миттю забувся. Так важко і клопітно я давно не працювала. Під вечір ноги ледве волочилися, але танці пропускати не збиралася. Надто важливою для мене була ця подія.

- Орест, наче, хороший хлопець, але батько його точно не згодиться, – сумно гляділа на мене Марфа.

Я саме забарилася збиратися додому.

- Якось воно буде, – зітхнула важко.