Читати книгу - "Нестримне серце, Богдана Малкіна"

Двері знову відчинилися – прийшов Петро Васильович Жайворонок, третій викладач, що ділив з Асею один кабінет. Першим ділом він жадібно подивився на неї, навіть довелося відвести погляд. Жайворонок уже давно упадав за своєю колегою, проте дівчині він не подобався. Занадто худий, занадто низький, занадто мало волосся мав на голові, занадто нудний. І ще багато різних занадто. Кількома словами – не на її смак.

– Нечипоренко сьогодні злий, – поскаржився на декана Жайворонок, – якийсь студент вимагав поставити йому іспит автоматом тільки за те, що в того батько при владі. Анатолій Іванович відмовився й хлопець став йому погрожувати...

Далі Ася не слухала, пригадала Карпенка та його сьогоднішню невдалу спробу скласти іспит. На душі стало неприємно. І що той розбещений мажор собі думає? Ася й так пішла йому на поступку, закривши очі на пропуски. Важко зітхнувши, вирішила зачепити цю тему, коли Карпенко прийде на перездачу. Мовчати Ася не любила, коли її щось зачіпало або не влаштовувало.

Після закінчення робочого дня викладачка вийшла з університету та зупинилася, аби насолодитися свіжим повітрям. Зима цього року видалася незвично теплою, а на сніг і натяку не було. Проте святковий настрій Асю не покидав ще з дев'ятнадцятого грудня, коли дівчина отримала подарунок поштою від кузена Тараса. У дівчини взагалі було багато двоюрідних сестер та братів, чим вона безмірно тішилася.

Пройшовши кілька метрів, увагу викладачки привернув знайомий голос. На парковці біля чорного тонованого седана стояв Карпенко й розмовляв телефоном.

– Я складу іспит, мам, не істери, будь ласка!

Розмова велася на підвищених тонах. Андрій нервово ходив назад-вперед та запускав руку у своє густе золотисто-русяве волосся. Дівчина на мить замилувалася цією картиною, думаючи про те, що він міг би мати набагато серйозніший вид, якби сам цього захотів. Колись давно Ася читала, що «мажори», зіштовхнувшись з суворою реальністю буття, можуть подорослішати, виправитися й далі жити нормальним життям без вічного «дитинства у дупі». А можуть і скотитися на саме дно...

Вони зустрілися поглядами й викладачка усміхнулася Андрієві.

– З прийдешнім! – гукнула студентові й пішла на маршрутку.