Читати книгу - "Ідеальна незнайомка"

На місці реальних злочинів інакше не виживеш: свіжа кров і кістки, психологічні аспекти насильства. Якщо дозволиш собі забагато емоцій, читач бачитиме у статті тільки тебе. Мусиш бути непомітною. Мусиш бути очима та вухами історії, холодним механізмом. Факти – страшні, жахливі, болісні факти – мають бути чітко впорядковані. А тоді рухаєшся далі, до наступної історії, поки це все тебе не наздожене.

Тепер це працювало як м’язова пам’ять. Поки я пробиралася крізь високу траву, Еммі розпадалася на фрагменти, на набір фактів: чотири роки в Корпусі миру; переїхала влітку сюди, утікаючи від токсичних стосунків з хлопцем; нічна робота в вестибюлі мотелю; вряди-годи – прибирання помешкань. Незаміжня жінка, метр шістдесят п’ять, із тендітною фігурою й темним прямим волоссям до плечей.

Косі промені сонця пробивалися крізь гілки дерев і виблискували на тихій поверхні озера. Трохи далі представники поліції прочісували зелені зарості, а один інспектор стояв спиною до юрби глядачів, не дозволяючи їм наближатися до місця злочину.

Я підійшла ближче. Ніхто навіть не обернувся. Поруч якась жінка в халаті та хатніх капцях притримувала рукою неслухняне пасмо сивуватого волосся, що вислизнуло з-під шпильки й падало їй на обличчя.

Я прослідкувала за зосередженим колективним поглядом – пляма засохлої крові на траві біля ніг інспектора, позначена помаранчевим прапорцем. Над нею в ранковому світлі літає хмара мошки. Далі – відгороджена конусами порожня ділянка зі втоптаною травою.

– Що сталося? – поцікавилася я, дивуючись, як затремтів голос.

Жінка ледве зиркнула на мене, тримаючи схрещені на грудях руки, судомно впившись пальцями в шкіру.

Почніть розпитувати людей після трагедії, і вони скажуть: «Усе сталося так швидко».

Вони казатимуть: «Усе відбувалося наче в тумані».

Вони повідомлять лише окремі уривки інформації, а ти потім заповнюй прогалини. Вони забувають деталі. Вони плутаються. Якщо після трагічної події минуло небагато часу, вони довго тремтітимуть від хвилювання.

Люди навколо мене поводилися саме так: хапали себе за лікті, притискали схрещені руки до живота.

Але варто поставити на місце трагічної пригоди мене – і все навколо сповільнюється, потрапляє в поле моєї уваги, спливає на поверхню. Я запам’ятаю мошку над плямою крові. Втоптану траву. А головне – людей.

– Бетані Джарвіц, – сказала вона, і тривога, що стискала груди, відступила. Отже, не Еммі. Не Еммі. – Хтось її добряче побив і скинув сюди.

Я кивнула, вдаючи, що знаю, про кого йдеться.

– Її знайшли діти. Бавилися тут неподалік на автобусній зупинці. – Жінка кивнула в бік дороги, звідки я щойно прийшла. Дітей там уже не було. – Якби не вони… – Вона міцно стиснула губи, вони аж побіліли. – Дівчина жила сама. Коли б хто помітив, що вона зникла? – А тоді здригнулася. – Тут було стільки крові. – Жінка опустила погляд на свої капці, і я зробила те саме. Іржаво-коричневий бруд на підошві, ніби пройшлася калюжею крові.

Я відвела погляд і глянула на дорогу. Почувся тріскіт радіоперешкод, голос поліціянта, який віддавав накази. Ні Еммі, ні мене це не стосується. Треба звідси піти, поки я не стала частиною юрби глядачів, яких поліція неодмінно захоче допитати. Моє ім’я пов’язане з низкою подій, яких я воліла би вже ніколи не згадувати. Судова заборона, загроза позову, дедалі слабкіший голос шефа і бліда шкіра на його шиї: «Господи, Ліє, що ти накоїла?».

Я відступила крок назад. Ще один. Тоді обернулася й рушила до машини, з сумом поглядаючи на забруднене багнюкою взуття. На півдорозі до мого авто позаду раптом почулося якесь шарудіння. Я розвернулася, нерви напружені – і вловила ледь помітний запах поту.

Злетіла птаха, затріпотівши в тиші крилами, але більше нічого я не побачила.

Згадався скрегіт серед ночі. Гавкіт сусідського пса. Час.

Якась тварина, Ліє.

Ведмідь.

Просто коти.

•

Я приїхала до школи на межі запізнення. Урок ще не почався, але я мала б з’явитися до попереджувального дзвоника. Перед головним входом вишикувалися машини учнів, тож я проскочила через стоянку для автобусів (так не годиться, але й не суперечить правилам), запаркувалася на вчительській стоянці за своїм крилом і, скориставшись ключем, увійшла до школи через пожежний вихід (теж не годиться, але не проти правил).

Учителі юрмилися біля дверей класів. Перешіптувалися. Вочевидь уже дізналися новину про жінку на березі озера. Тутешнє життя не схоже на життя в місті, де жорстокі злочини стаються мало не щодня, де виття ревунів сприймається як буденний фоновий шум, а їхня близькість ще нічого не означає. Я б не змогла зацікавити редакцію історією про жінку, знайдену на березі озера, – ще й про жертву, яка залишилася живою.

Розділ 3

Обговорювали подію не лише вчителі.

Гула вся школа. Разом із учнями той гул котився з коридорів у класи, гучнішаючи, коли вони розсідалися на свої місця. «Боже!» – повторювали вони одне за одним, тримаючи руку біля рота, зітхаючи й хитаючи головами. Безперечно, йшлося про жінку, знайдену біля озера.

Отже, спокійно провести перший урок сьогодні не вдасться.

Іноді таке в школі траплялося, коли всі гули, але це наче слухати розмову якоюсь незрозумілою мовою. Чутки, записані дивним тайнописом, карлючками, які я вже давно розучилася розбирати.

Я дедалі частіше думаю, що річ не лише в різниці у віці. Що школярі – це особливий перехідний вид: вони починають учитися незграбними дітиськами з ламкими голосами, гостро випнутими кістками, а закінчують школу істоти цілком інакші. М’язи, звабливі вигини та незнайома сила, що криється за тим і за тим; інші частини їхніх тіл за ними не встигають, відчайдушно намагаючись наздоганяти.

«Будьте чемні», – повчаємо ми. І вони тихенько сидять за партами, чекають, тільки хтось відбиває по підлозі носаком маніакальний ритм. Лунає дзвінок – і вони, зірвавшись із місця, щодуху летять до дверей, наче за покликом дикої природи, а після них у класі ще довго залишається запах м’яти та мускусу.

Ніяк не можу збагнути – невже хтось і справді очікував від мене тут якихось результатів, окрім відвідуваності? Це ж не що інше, як камера тимчасового тримання.

Невже і я колись була такою? Сумніваюся. Насправді вже й не згадаю. Але навіть тоді я, здається, обрала собі мету й зосередилася на її досягненні.

Пролунав дзвінок на урок, але гудіти учні не припинили.

Я витягла з торби стос перевірених творів і раптом почула:

– Заарештували.

Живіт стиснуло. Це слово гостре як бритва, незмінна загроза. Завжди висить