read-books.club » Фантастика » Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь 📚 - Українською

Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

201
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь" автора Роберт М. Вегнер. Жанр книги: Фантастика / Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 3 4 5 ... 156
Перейти на сторінку:
що ж? Я маю зробити так, щоби ми стали настільки ж відомими, як Чорні Штани? На це можна покласти решту життя. І воно буде досить коротким, якщо дуже старатися…

— Ні, пане лейтенанте. Для початку вистачить показати, що вони можуть вам довіряти. Що ви розумієтеся на справі й що не отримали своє звання завдяки дядькові у штабі.

— Я вважав, що це мені непогано вдається.

— Так. Коли ви наказали розділити роту і пройти вночі через перевал Калл-Андер, я думав, що це величезна дурня. О цій порі року там має бути снігу геть по шию. Без собак і саней ми могли там загрузнути. Але снігу там виявилося не більше, ніж козел набздьохав. Потім ви наказали нам причаїтися тут, у барлогах, під снігом, на половину ночі й майже на цілий день. Ще годину тому всі проклинали вас за цю прогулянку й ночівлю на землі. Але коли шадорі вийшли з лісу саме в тому місці, яке ви вказали… Хо-хо. От про що-що, а про це будуть чимало говорити.

— Вони вже півроку втікають від нас, тож я…

Десятник похитав головою.

— Можете мені цього не пояснювати. Ви — офіцер. Щоправда, лише місяць як, але це не має значення. Ви всім показали, що маєте нюх і знаєтеся на горах. Тепер треба лише довести, що це було не просто випадкове щастя.

— Я й сам хотів би в це вірити.

Варгенн Велерґорф ледь чутно гмикнув.

— Це гори, пане лейтенанте. Тут щастя усміхається лише дітям та ідіотам.

— І за кого з них ти маєш мене?

Цього разу десятник зареготав.

— Про це ширитимуться оповістки, — Велерґорф безцеремонно висякався на сніг. — Вирізали банду шадорі, а тоді стояли посеред трупів та обмінювалися дотепами. Як ви вважаєте, коли до нас приєднається решта роти?

— Ти зараз про тих двадцятьох хлопів та десяток псів? Якщо Берґх утримав той темп, про який я його просив, то повинні бути ще до опівночі.

— Що потім?

— Ще не знаю. Вирішу, коли Андан знайде щось, що допоможе нам розкусити мету походу банди.

Велерґорф насупився.

— До речі, про Андана, пане лейтенанте. Треба його осадити.

— Осадити? — Кеннет відчував, про що йдеться, але хотів, аби десятник підтвердив його спостереження.

— Усі ці його «с’ухаю», «авжеж», струнко стає так, наче на нього от-от срачка нападе, забуває віддавати честь… Ще трохи, і він почне розпитувати, чому віддано саме цей, а не інший наказ, замість того, щоб робити, що йому сказано. А інші братимуть з нього приклад. Це небезпечно. Ви молодший за нього й менше служили. Він… Йому треба нагадати, хто тут командує.

— Я ним займуся, — лейтенант кивнув. — Дякую.

— Нема за що. Мені за це платять.

Вони одночасно вишкірилися, хоча це був старезний жарт.

— Як вважаєш, — Кеннет вказав на тіла, що тут лежали, — куди вони могли прямувати?

Сивий десятник почухав дводенну щетину.

— Звідси? Тільки на Ґиретен або на Високі Пасовища.

— Гм… Ну, не знаю. Це надто очевидно.

Вони почули, як рипить сніг. До них підійшов Андан-кейр-Треффер, несучи щось у руці. Вираз його обличчя був дивний.

— Або я напівагер — сказав він, — або це ані Ґиретен, ані Високі Пасовища.

Показав їм свою знахідку. Була це дивна сандалія, що складалася з дерев’яної підошви, втиканої безліччю гвіздків, та кількох шкіряних ремінців.

— Її прив’язують до чобіт, — пояснив, невідомо навіщо.

— Знаю, щоб не ковзати льодом. Що ще?

— Гаки та мотузки. Нічогенькі. Схоже, вони знають, як ними користуватися.

— Чекани?

— По одному на морду.

Кеннет зціпив зуби.

— Ви ж знаєте, що це означає, так? Ці щури ховаються по той бік Старого Ґвихрена.

— Неможливо, — Велерґорф указав на білу стіну, що виднілася на півночі. — Щоб перейти льодовик, треба бути шаленцем.

— А вони шалені. Певно, під час переправи загинула половина жінок і всі діти, але вони перейшли й ховаються по той бік. І саме тому ми півроку не можемо їх відшукати.

Старший десятник глянув на нього із блиском в очах.

— Ви знали, ви про це здогадалися! Тому наказали нам зачаїтися саме тут.

— Я ризикував, — Кеннет знизав плечима. — Як я вже казав, ми шукаємо їх півроку, наш полк і ще два. За цей час ми викурили з нір навіть байбаків, а бандити з клану з’являються невідомо звідки і зникають невідомо куди. Вбивають людей у всій провінції. Але ніколи не нападали далі, ніж за три-чотири дні дороги від льодовика.

Андан покрутив головою.

— Але щоб зачаїтися по той бік? Агери мали б їх вибити за три дні.

Він мав рацію. Старий Ґвихрен, що його місцеві горці звали Білою Стіною, а агери — Ґвихгренх-омер-ґааранаа, або ж Батьком Льоду, був найбільшим льодовиком на Півночі. Свій початок він брав десь посеред верхівок восьмимильних гір Великого хребта й сунув на південний захід, зверхньо вважаючи, що в разі потреби прокладатиме собі шлях силою. Дощенту заповнював дно широкої долини, замкненої поміж міцними скелями, після чого висувався з неї п’ятдесятимильним язиком льоду, впадаючи в озеро Дорант.

У цьому районі гір льодовик становив кордон меекханської експансії на північ. За ним починалися землі агерів і тих небагатьох кланів горців, які за жодних умов не хотіли підкорятися імперському тріумфу. Це був винятково щільний та безпечний кордон. Старий Ґвихрен у найширшому місці мав понад вісім миль, а його хребет, прорізаний щілинами та тріщинами, був смертельною пасткою навіть для найдосвідченіших горців. Деякі маги стверджували, що льодовик дорогою чіпляє потужне джерело Сили, аспектоване Темрявою, інші згадували про Урочище, прикрите річкою льоду. Яку б таємницю не приховував Ґвихрен, пройти ним вважалося проявом безумства. Тому землі на південь від льодовика були територією порівняно спокійною. Принаймні до часів появи шадорі.

— Добре, — Кеннет вирішив перервати мовчання: надто вже те затягнулося. — Не питаю, чи вони роблять це, бо схоже, що перелазять Старий Ґвихрен, наче ковзанку. Питаю, де вони це роблять?

— Відразу біля входу в долину, — Велерґорф, схоже, вже встиг звикнути до цієї думки. — Там вужче, ніж в інших місцях. І якщо подумати, вони йшли саме там.

— Мені теж так здається. Андане! — Кеннет глянув на кремезного десятника. — Збери ті гаки, мотузки й чекани.

Сержант завагався.

— Підемо на протилежний бік?

— Так. Клан, схоже, якось домовився з агерами. Коли ця група не повернеться, вони переберуться в інше місце і сховаються. Потім настане зима, і ми знову зможемо тільки чекати нового Коори-Аменеск, — лейтенант стиснув губи у вузьку лінію. — Я цього не допущу.

— С’ухаю, — молодший десятник злегка посміхнувся. Кеннет навіть не зморгнув.

— Що

1 ... 3 4 5 ... 156
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"