Читати книгу - "Хрест із сапфірами"

Всі троє слухачів зойкнули. Інспектор тихо запитав:

— Ми переслідуємо божевільного чи що?

А офіціянт тим часом продовжував, насолоджуючись смішною історією:

— Я кілька секунд був приголомшений, нічого не міг зрозуміти. А священик догнав свого приятеля, вони звернули за ріг. Потім дуже швидко пішли по Баллок-стріт, мені не вдалося їх упіймати, хоча я біг за ними з усіх сил.

— Баллок-стріт, — сказав детектив і помчав вулицею так само енергійно, як і таємнича пара, котру він переслідував.

Тепер їхня подорож продовжувалася поміж голих цегляних стін, котрі нагадували тунель; на вулиці було мало ліхтарів і так само мало освітлених вікон, здавалося, що все і всі повернулися до них спиною. Сутеніло, й навіть лондонському поліцейському важко було здогадатися, куди саме вони прямують. Однак інспектор був упевнений в тому, що раніше чи пізніше вони вийдуть на вересовий Луг у Хемпстеді. Раптом у темно-синіх сутінках, ніби ліхтар, засвітилося одне з вікон. Валантен зупинився перед малим яскравим магазинчиком, де продавали солодощі. Після хвилинної нерішучости він зайшов усередину, підійшов до яскравої ляди й цілком серйозно вибрав тринадцять шоколадних сигар. Роздумував, як розпочати розмову, та це йому не знадобилося.

Кістлява й доволі молода жінка, котра виглядала набагато старшою, уважно роздивлялася елегантного клієнта, але коли помітила біля дверей поліцейського в синьому мундирі, стрепенулася.

— О, — сказала вона, — якщо ви прийшли забрати пакунок, то я вже його відіслала.

— Пакунок? — повторив Валантен. Тепер настала його черга дивуватися.

— Я маю на увазі пакунок, котрий залишив той джентльмен, священик чи хто він там.

— Заради всього святого! — сказав Валантен і похилився вперед — його нетерплячість давалася взнаки. — Заради Бога, розкажіть детальніше.

— Ну, добре, — дещо невпевнено почала жінка, — священики зайшли сюди десь півгодини тому, купили м’ятних цукерок, побалакали трохи й пішли на Луг. Та буквально через мить один з них біжить назад і каже: «Я, здається, пакунок залишив!» Ну, я подивилася — нема ніде. А він каже: «Не переймайтеся, знайдете, то вишліть ось на цю адресу». І дав мені адресу та ще шилінг за роботу. Я ніби всюди дивилася, а тільки він вийшов, дивлюся ще раз — а пакунок лежить собі. От я й відіслала його, зараз адреси не пригадаю, десь у Вестмінстері. Та якщо в тому пакунку було щось важливе, то я й подумала, що поліція прийшла його забрати.

— Так воно і є, — коротко відповів Валантен. — Луг у Хемпстед недалеко звідси?

— Йдіть прямо хвилин з п’ятнадцять, — відповіла жінка, — і вийдете якраз до входу.

Валантен вискочив з магазинчика й побіг. Помічники неохоче підтюпцем попрямували за ним.

Вулиці, котрі вони минали, були вузькими й лежали в тіні будинків, тому, коли переслідувачі несподівано вибігли на велике пустище під відкритим небом, здивувалися, що вечірнє небо таке чисте й світле. Ідеальний купол синювато-зеленого неба відсвічував золотом поміж темних дерев і темно-фіолетової далини. Зеленкаві сутінки густішали, а на небі, немов кришталеві цятки, засвітилися одна чи дві зірки. Останній промінчик денного світла мерехтів, ніби золото, на вершинах пагорбів Хемпстеда, котрі прийнято називати Долиною Здоров’я. Святково вдягнені відвідувачі місцини ще не всі розійшлися — на лавках темніло кілька силуетів, а десь удалині було чути виски дівчат на гойдалках. Велич небес посилювала й затьмарювала велич людської вульгарности, і, дивлячись згори на цю місцину, Валантен урешті знайшов те, що шукав.

Серед груп, котрі в сутінках поволі розходилися, Валантен помітив одну пару, котра була чорніша від решти й трималася разом. Це були двоє чоловіків у сутанах. Вони виглядали такими малими, що нагадували якихось жуків, та навіть з такої віддалі Валантен помітив, що один із них набагато нижчий за іншого. Високий ішов покірно й трохи нахильцем, та було помітно, що його зріст не менше шести фунтів. Валантен стиснув зуби й кинувся вниз, нетерпляче розмахуючи ціпком. Коли відстань суттєво зменшилася й двох у чорному стало видно чітко, ніби в мікроскопі, детектив помітив ще одну деталь, котра його здивувала й котрої він водночас чекав. Ким би не був високий священик, низького він упізнав. Це був його знайомий з поїзда, приземкуватий священик з Ессекса, котрому він порадив ретельно пильнувати його коричневі пакунки.

Наразі все сходилося, деталі складалися в одне ціле. Валантена попередили, що вранці якийсь отець Бравн везтиме з Ессекса до Лондона срібний хрест, прикрашений сапфірами — дорогоцінну реліквію, котру мають намір показати іноземним священикам на конгресі. Без сумніву, це й була «срібна річ із синіми камінцями», а отець Бравн, без сумніву, був тим незграбним священиком з поїзда. Якщо все це знав Валантен, то про це міг дізнатися й Фламбо, тому що цей тип умів дізнаватися про все. Звичайно, не було нічого доброго в тому, що Фламбо почув про хрест, тому що він, напевно, вирішив украсти його — це ж найпростіше, що могло йому прийти в голову. І цілком зрозуміло, що Фламбо спокійно міг обдурити таку вівцю, як той священик з парасолькою й пакунками. Таку людину будь-хто міг затягнути навіть на Північний Полюс, і нічого дивного, що такий актор, як Фламбо, переодягнений у священика, завів того отця Бравна саме сюди. Наразі в цьому злочині все виглядало досить зрозуміло. Детектив розмірковував про священика та його безпорадність і майже почав зневажати Фламбо, котрий опустився до такої легковірної жертви. Та коли Валантен почав думати про все, що трапилося того дня, про все, що довело вигадливого Фламбо до перемоги, його розум напружено шукав розумного пояснення цих подій… і не знаходив. Що спільного між викраденням хреста з сапфірами й розлитою юшкою на шпалерах? А до чого тут переставлені цінники на горіхах і мандаринах? Або плата за ще не розбите вікно? Він зрозумів кінець переслідування, та посередині щось-таки проґавив. Коли Валантен помилявся і йому не вдавалося схопити злочинця (хоча це траплялося рідко), він однаково знаходив ключ до розв’язки. А тепер ось він знайшов злочинця, але не міг знайти ключ.

Дві постаті, котрі здалеку нагадували чорних мух, поволі просувалися зеленим схилом пагорба. Очевидно, вони розмовляли й не помічали, куди йдуть, а йшли в найвіддаленіший, дикий і тихий закуток Лугу. Їхні переслідувачі, наче мисливці під час полювання на оленя, перебігали між деревами, підкрадалися й навіть повзли у високій траві. Завдяки цій винахідливості мисливці підійшли дуже близько до своєї мети й