Читати книгу - "Карти на стіл"

– Повірте, однак, що вечеря в нього вам точно сподобається, – запевнив її Пуаро. – Містер Шайтана має першокласного кухаря.

Вона подивилася на нього із сумнівом в очах, а тоді розсміялася.

– Он воно як, – вигукнула. – То й вам не чужі людські слабкості.

– Звісно ж, я всього-на-всього проста людина!

– Розумієте, – сказала міс Мередіт, – уся ця знать мене трохи лякає.

– Мадемуазель, не варто лякатися – ви повинні бути в захваті! Я на вашому місці, навпаки, наготував би записник і ручку, щоб збирати автографи.

– Річ у тім, що я не сильно цікавлюся темою злочинів. Гадаю, жінки взагалі таким не цікавляться – це чоловіки полюбляють читати всілякі там детективні оповідки.

Еркюль Пуаро зітхнув з удаваною манірністю.

– Яка прикрість! – пробурмотів він. – Я в цю мить усе на світі віддав би, щоб бути хай навіть найдрібнішою з можливих кінозірок!

Дворецький відчинив двері.

– Вечерю подано, – повідомив він.

Передбачення детектива цілком і повністю справдилося. Вечеря була смачною, а її подача досконалою. Приглушене світло, відполіроване до блиску дерево, мерехтливі відблиски келихів із блакитного ірландського скла. У цьому напівмороці постать містера Шайтани, що сидів на чолі столу, мала ще демонічніший, ніж завжди, вигляд.

Він галантно перепросив гостей за те, що серед них була нерівна кількість чоловіків і жінок.

Місіс Лоррімер сиділа праворуч від нього, а місіс Олівер – ліворуч. Міс Мередіт розмістилася між суперінтендантом Баттлом і майором Деспардом. Пуаро випало місце між місіс Лоррімер та доктором Робертсом.

Останній пробурмотів до чоловічка жартівливим голосом:

– Не думайте, що ми дозволимо вам одноосібно заволодіти всією увагою єдиної вродливої дівчини на весь вечір. Знаю я вас, французів, ви часу не гаєте, еге ж?

– От тільки я бельгієць, – відрубав той.

– Гадаю, що коли йдеться про жінок, то тут немає значення, друже мій, – весело промовив лікар.

Тоді, відкинувши жарти й прийнявши професійний тон, він завів розмову з полковником Рейсом, що сидів по його іншу руку, про найновіші методи лікування сонної хвороби.

Місіс Лоррімер розвернулася до Пуаро й завела розмову про нещодавно поставлені п’єси. Її судження були слушними, а закиди виправданими. Невдовзі вони перейшли до книжок, а потім і до світової політики. Пуаро відзначив про себе, що ця жінка була добре обізнаною в різних царинах і дуже розумною загалом.

На протилежному боці столу місіс Олівер запитувала майора Деспарда, чи знає він про якісь рідкісні, невідомі широкому загалу отрути.

– Що ж, ну є, наприклад, кураре.

– Мій любий друже, та це ж vieux jeu[10]! Таке вже сотні разів траплялося. Я ж кажу про щось абсолютно нове!

Майор Деспард сухо відповів:

– Дикі племена доволі традиціоналістичні в цьому плані. Вони надають перевагу старим перевіреним методам, які успадкували від діда-прадіда.

– Як нецікаво, – запротестувала місіс Олівер. – Я ж, навпаки, вважала, що вони повсякчас експериментують з різноманітними травами й іншими речами. Тут ціле неоране поле для дослідників, як на мене. Вони могли б просто прийти додому й прикінчити всіх своїх багатеньких старих дядьків за допомогою якогось нового препарату, про який ще ніхто не чув.

– Таке треба шукати не серед диких племен, а, навпаки, всередині цивілізації, – відповів Деспард. – У сучасних лабораторіях, наприклад. У культурах абсолютно безневинних на позір мікробів, які, втім, можуть викликати страшні хвороби.

– Моїй аудиторії таке не зайде, – заперечила письменниця. – Та й до того ж усі ці назви такі схожі між собою – стафілококи, стрептококи і ще бозна-що – моя секретарка неодмінно щось наплутає, вже не кажучи про те, що це зовсім не цікаво. Чи не так? А ви що про це думаєте, суперінтенданте Баттл?

– У реальному житті ніхто не переймається питанням делікатності методів, місіс Олівер, – відповів поліціянт. – Люди зазвичай обирають миш’як, бо він надійний і його легко дістати.

– Дурниці, – сказала вона. – Просто річ у тім, що в Скотленд-Ярді ви маєте цілу купу злочинів, які ніяк не розкриєте. А от якби у вас працювала жінка…

– Власне кажучи, ми маємо…

– Так-так, ці жахливі жінки-поліціянтки у сміховинних капелюхах, які тільки те й роблять, що чіпляються до людей у парках! Я ж говорю про жінок на керівних посадах. Жінки тямлять у злочинах.

– Так, зазвичай із них виходять дуже успішні злочинниці, – зауважив Баттл. – Вони вміють зберігати холодний розум. Просто неймовірно, як вони можуть вести свою гру, навіть оком не змигнувши.

Містер Шайтана тихо засміявся.

– Жіноча зброя – це отрута, – озвався він. – Гадаю, є багато жінок, які звели когось зі світу за допомогою отрути, однак про них ніхто так і не дізнався.

– Звісно, що є, – весело промовила місіс Олівер, накладаючи собі в тарілку побільше мусу з фуа-гра.

– Лікарі теж мають безліч можливостей для цього, – продовжив містер Шайтана замислено.

– Я з вами не погоджуюся, – вигукнув доктор Робертс. – Коли ми й отруюємо своїх пацієнтів, то хіба з чистої випадковості. – Він зайшовся щирим сміхом.

– Але якби я хотів скоїти злочин… – повів далі містер Шайтана.

Він замовк, і щось у тиші, що запала опісля, прикувало увагу всіх присутніх.

Усі обличчя були повернені до нього.

– Я намагався б зробити все максимально просто. Зрештою, бувають же ж нещасні випадки – хтось когось ненавмисно підстрелив – чи навіть якісь побутові інциденти.

Він знизав плечима й підняв келих.

– Але хто я такий, щоб про щось розповідати, коли за столом зібралося стільки справжніх експертів…

Він підніс келих до уст. Полум’я свічки відкинуло червону винну тінь на його обличчя з напомадженими вусами, маленькою борідкою та химерними бровами…

На якусь мить запала цілковита тиша.

Тоді озвалася місіс Олівер:

– А зараз за двадцять чи двадцять по? Янгол пролетів… А в мене ноги не схрещені, то, мабуть, це чорний янгол![11]

Розділ третій. Гра в бридж

Коли всі повернулися до вітальні, там на них уже чекав стіл для бриджу. Гостям подали каву.

– Хто грає в бридж? – запитав містер Шайтана. – Знаю, що місіс Лоррімер грає. І доктор Робертс. А ви граєте, міс Мередіт?

– Так. Хоч і не дуже добре.

– Чудово. А ви, майоре Деспард? Гаразд. Отже, ви четверо гратимете тут.

– Яке щастя, що на нас чекає бридж, – місіс Лоррімер зізналася Пуаро. – Я одна з найзатятіших шанувальниць бриджу, яких тільки бачив світ. Ця гра просто полонила мою душу. Та я навіть відмовляюся приходити до когось у гості, якщо після вечері не передбачається кілька партій бриджу! Бо мені стає смертельно нудно. Мені соромно за себе, але нічого не можу з цим удіяти.

Шляхом знімання