Читати книгу - "Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін"

залишилися позаду. Троє переслідувачів видерлися на довгі схили, темні, виразно окреслені на тлі неба, яке захід сонця вже забарвив у червоне. Вже запали сутінки, і троє Шукачів зникли вдалині — сірі тіні в кам'янистому краї.

Розділ 2

Вершники Рогану

утінки глибшали. У пониззі між дерев, які залишилися позаду, стелилась імла, нависаючи над тьмяними берегами Андуїну, проте небо було чисте. Виглянули зорі. Зростаючий місяць котився до Заходу, чорніли тіні від скель. Троє Шукачів добулися до підніж кам'янистих пагорбів, і хода їхня сповільнилася, бо йти орківським слідом було не надто легко. Тут височини Емин-Муїлу тяглися з півночі на південь двома нерівними хребтами. Західний бік кожного хребта був стрімкий і неприступний, а схили зі сходу були ледь пологі, пориті численними канавами та вузькими тріщинами. Цілу ніч троє побратимів пробиралися цією вичахлою землею, піднімаючись на гребінь першої — найвищої — гряди та знову спускаючись у темряву глибокої звивистої долини на протилежному її боці.

Там вони й перепочили коротку часину в холодну і безшелесну досвітню пору. Місяць уже давно сів перед ними, вгорі мерехтіли тільки зорі. Перше світло дня ще не пробилося з-над темних пагорбів позаду. На мить Араґорн розгубився: орківський слід привів їх у цю долину, а тоді зник.

— Куди, гадаєш, вони могли завернути? — запитав Леґолас. — На північ, аби йти прямою дорогою до Ісенґарда чи до Фанґорну, якщо ти вважаєш цей ліс їхнім пунктом призначення? Чи на південь, аби дістатися до Ентави?

— Хоч би куди вони йшли, до річки їх не занесе, — сказав Араґорн. — Якщо для Рогану ще не все втрачено і Саруманова влада не зросла незмірно, то орки рушать найкоротшим шляхом — через луки рогіримів. Пошукаймо їх на півночі!

Долина, мов кам'янистий жолоб, тяглася між двома рядами пагорбів, а серед валунів на її дні тонкою цівкою тік струмок. Праворуч од мандрівників нависала скеля, а ліворуч здіймалися сірі схили, понурі та примарні у світлі раннього ранку. Вони пройшли ще приблизно півтори версти в північному напрямку. Араґорн, схилившись до землі, все нишпорив серед западин і канав, які вели вгору на західну гряду. Леґолас ішов трохи попереду. Коли це раптом пролунав його крик, і друзі кинулися до нього.

— Ми вже наздогнали декого з тих, кого шукали, — сказав ельф. — Погляньте!

Усі глянули туди, куди він показував, і побачили: те, що вони сприйняли за валуни біля підніжжя схилу, насправді було купою трупів. Там лежали п'ятеро мертвих орків. Їх жорстоко зарубали, а двом відтяли голови. Ґрунт довкола був вологим од їхньої темної крові.

— Ось іще одна загадка! — скрикнув Ґімлі. — Проте, щоби розгадати її, потрібне денне світло, а на нього ми ждати не можемо.

— І все-таки, хоч би якою була відгадка, вона, здається, дає нам надію, — сказав Леґолас. — Вороги орків можуть виявитися нашими друзями. На цих пагорбах мешкає якийсь народ?

— Ні, — відповів Араґорн. — Рогірими навідуються сюди нечасто, а до Мінас-Тіріта — далеко. Можливо, тут із невідомої нам причини полював загін людей. Однак, гадаю, це не так.

— І що ж ти думаєш? — запитав Ґімлі.

— Думаю, що наші вороги привели за собою своїх ворогів, — одказав Араґорн. — Це північні орки, і прийшли вони здалеку. Серед убитих немає жодного з тих великих орків, котрі мали дивні знаки. Тут, напевно, зчинилася сварка — таке нерідко трапляється поміж цих підлих створінь. Можливо, вони сперечалися, куди йти.

— Чи щодо полонених, — докинув Ґімлі. — Сподіваймося, що бранці не знайшли тут свою смерть.

Араґорн, рухаючись великим колом, обшукав ґрунт, але не знайшов жодних інших слідів сутички. І мандрівники пішли далі. Небо на сході вже блідло, зорі згасали, й сіре світло поволі розгорялося. Трохи далі на північ вони натрапили на западину, де крихітний потічок, провалюючись і звиваючись, проклав собі кам'янисту стежку ген у долину. Там росло кілька кущів, а на схилах видніли латки трави.

— Нарешті! — сказав Араґорн. — Ось сліди, які ми шукаємо! Ідуть угору цією канавкою: саме сюди подались орки після суперечки.

Тож переслідувачі хутко звернули й пішли новою стежкою. Легко, ніби після цілонічного відпочинку, вони перестрибували з каменя на камінь. Урешті-решт, добулися до гребеня сірого пагорба, і несподіваний вітерець розвіяв їхнє волосся та плащі — прохолодний вітер світанку.

Озирнувшись, троє друзів побачили, як за Рікою спалахнули далекі пагорби. У небі зайнявся день. Червоний пруг сонця піднявся над раменами темної землі. Попереду на заході лежав незворушний, безформний і сірий світ; поки вони дивилися на нього, нічні тіні танули, а пробуджена земля повертала собі барви: зелень просторилася розлогими луками Рогану, біло мерехтіли тумани в долинах Ріки, а ліворуч удалині, за понад двадцять миль од них, стояли синьо-пурпурові Білі Гори, височенні гагатові шпилі яких укривали блискучі сніги та рум'янці ранкового світла.

— Ґондоре! Ґондоре! — скрикнув Араґорн. — Хотів би я поглянути на тебе у щасливішу годину! Бо дорога моя поки що не веде на південь до твоїх сяйливих потоків.

Ґондоре! Мій Ґондоре поміж Моря й Гір!

Там Вітер Західний гуля, і з давніх пір

Там світло сиплеться на Срібне Древо Королів.

О горді мури! Білі вежі! Трон моїх жалів!

О Ґондоре! Чи ж побачу Срібне Древо я,

Чи Вітер Західний між Гір і Моря ще гуля?

Тепер ходімо! — сказав він, відриваючи погляд од Півдня та дивлячись на північний захід — на шлях, яким мусив іти.

Гряда, на якій стояли побратими, різко зривалась униз просто біля їхніх ніг. Приблизно на шістнадцять сажнів нижче тягнувся широкий скелястий уступ, що раптово закінчувався стрімкою кручею — Східною Стіною Рогану. То була межа Емин-Муїлу, — далі, скільки сягало око, перед ними простягалися зелені рівнини рогіримів.

— Погляньте! — скрикнув Леґолас, показуючи на бліде небо вгорі. — Там знов орел! Він дуже високо. Здається, птах уже відлітає геть, повертаючись звідси на Північ. Летить дуже швидко. Погляньте!

— Ні, навіть мої очі не в змозі його розгледіти, добрий Леґоласе, — сказав Араґорн. — Він, певно, і справді надзвичайно високо. Цікаво, яке в нього завдання, якщо це той самий птах, якого ми бачили раніше. Але дивіться! Я бачу щось ближче й більш нагальне: онде щось