Читати книгу - "Червоні на чорному сліди, Ірина Цилик"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Колега, олів’є будеш? — втомлено спитала тьотя Таня й сунула ноги назад до тазика з теплою водою. Вона щойно повернулася з ринку, де торгувала джинсами, і тепер приходила до тями.
— Буду, — сказала Сашка й зашарілася.
— Ну, то вийди на балкон, набери собі в мисочку і заправ майонезом.
Анекдоти про виварку олів’є у випадку тьоті Тані були чистісінькою правдою: не маючи часу на готування, вона в холодні місяці року нарізала десятилітрову каструлю салату й залишала його незаправленим, після чого могла зберігати на балконі цей напівфабрикат тижнями. Такий самий підхід тьотя Таня, зрештою, практикувала і в інших житейських ситуаціях. Скажімо, продукти й речі вона незмінно закуповувала блоками, десятками кілограмів чи іншими гуртовими партіями, тому якщо Марині був потрібен новий ліфчик, тьотя Таня купувала їй десяток однакових, щоб потім знову не витрачати на це свого дорогоцінного часу.
Утім, дивацтва Марининої мами здавалися Сашці сущими дрібницями. Вона подобалася їй уся — з гучним голосом, двозначними жартами, різкими перепадами настрою (а швидка на руку тьотя Таня могла й стільцем у голову зацідити, якщо була на те особлива нагода), а головне — легкою вдачею. Одного разу на поминках вона ухитрилася випадково хильнути чарку горілки, ритуально призначену її щойно похованому чоловікові, і вже за мить усвідомивши вдіяне, тьотя Таня так потішно розреготалася, що накликала на себе праведний гнів усіх сусідів. Сашка, котру було також запрошено на цю вечерю, ще тоді зрозуміла, яка цікава людина — ця тьотя Таня. Але, страшенно соромлячись, вона ніяковіла й марнувала всі відведені долею можливості для спілкування з нею, — а затуркана ринком і домашніми клопотами тьотя Таня не встигала помітити особливі порухи душі приятельки своєї доньки.
Сашка наколупала собі мерзлого салату й поспішила до Марининої кімнати. У неймовірному розгардіяші, серед розкиданого одягу, коробок з косметикою, вологих рушників, тарілок із засохлими залишками мюслів та іншими малоапетитними деталями на вузькому ліжку лежала чимось незадоволена Марина в затасканій піжамі. Вона справді гортала підручник з географії, посмоктуючи консервовані вишні, які діставала пальцями просто з літрової банки.
— Учишся? — з обережною усмішкою спитала Сашка і присіла на крісло, несвідомо згрібачи і розгрібаючи олів’є в полумиску.
Марина мовчки скривила виразну міну, гучно закрила підручник і почухала ногу, залишаючи на ній липкі сліди.
— Давай нігті фарбувать? — мляво запропонувала вона.
— Ти фарбуй, а я так посиджу, — великодушно відгукнулася Сашка, взяла зі столу товстий зошит, густо списаний різними віршами, й заходилася його гортати. Марина дістала лак і, розчепіривши ватками пальці на правій нозі, почала свій педикюр, тоді як Сашка уважно перечитувала знайомі рядки й іноді навіть повторювала їх уголос. «Роза вянет от мороза, георгин ломается, а любовь без поцелуя просто запрещается…» — розсіяно бурмотіла вона, відчуваючи, як із кожною новою строфою псується її настрій. Сашка ніколи не цілувалась, якщо не брати до уваги сумнівних пестощів заповзятливого Фарруха. «Я свинина, я філе, я гайтавер!» — часто повторювала вона собі, замикаючись у ванній і розглядаючи власне тіло в побитому темними віспинами часу дзеркалі. Й ненавиділа ці величезні груди, масивні стегна, цей таємничий пушок у тих закапелках, куди й не наважувалася зазирнути ближче. Іноді Сашці навіть здавалося, що вона продала б душу за тонкі ноги і плаский животик, — але, певно, ті вищі сили, які розподіляють пласкі животики серед прекрасної половини людства, не цікавилися її душею так само, як і всім іншим. Авжеж, вона давно вирішила для себе, що в неї ніколи не буде кохання (бо хто ж спокуситься такою жиропою?), але все одно ці мудрі життєві вірші щоразу гостро нагадували їй про власну безпорадність. Тож Сашка відчужено ворушила губами, відчуваючи щось таке, що, мабуть, і не змогла б пояснити, якби Марина раптом її про це спитала. Утім, Марина нічого не запитувала, а мовчки займалася пальцями тепер уже лівої ноги. На відміну від Сашки, вона постійно знайомилася з різними чоловіками, які купували їй подарунки, годували в кафе, водили до клубів, і Сашка внутрішньо вагалася між щирою радістю за подругу і смертельною заздрістю її худорбі й закономірному фарту. «Любовь — это счастье, счастье — стекло, стеклянное счастье бьется легко…»
— Завтра підем на окружну, — раптом сказала Марина, не відриваючись від свого заняття.
— Навіщо?
— Будем гроші мутити, але не так, як ти подумала, — Марина засміялася.
— Завтра п’ятниця. Мені треба на Майдан, — промимрила Сашка.
— От поможеш мені, і поїдем разом продавати твої смоктачки, — спокійно сказала Марина, обережно зішкрібаючи пилочкою з мізинця невдало нанесений лак. — Тільки спочатку приходь до мене додому, підготуватися треба.
Сашка промовчала і з важким серцем закрила зошит. Сперечатися з Мариною вона не вміла.
4
Наступного дня після останнього уроку класна керів- ничка попросила Сашку ненадовго затриматись. Альбіна Артемівна закінчила інститут два роки тому, взяла цей дев’ятий клас аж на початку другої чверті через неперед- бачувані обставини, тож досі нервувала і вкривалася рожевими плямами, коли їй доводилося зі своїми учнями спілкуватися про щось, що виходило за рамки шкільних дисциплін. Щоразу це нагадувало їй змагання атлетів різних вагових категорій, і лише нещодавно й іноді вона почала виходити з цієї боротьби переможницею. В недалекому минулому професура педагогічного спорядила Альбіну Артемівну всією необхідною теорією, але ніхто не вчив її, як знаходити спільну мову з дітьми, які приходять на уроки зі скляними очима, часто пахнуть немитим тілом і між собою розмовляють здебільшого матом. Колись вона мріяла про те, як говоритиме зі своїми учнями про сучасну літературу, як дозволятиме собі імпровізувати, лавіруючи між неодмінними програмними рифами та реальними інтересами допитливих підлітків, — але тепер виразно бачила, яких утопічних повітряних замків набудувала собі в університеті, й відчуття фатальної помилки у власній долі не полишало її у школі майже ніколи.
Ця ж дівчинка, Саша Шаліменко, її особливо лякала: вчилася вона посередньо, хоча й не набагато гірше від інших, але, що суттєвіше, завжди була насупленою, неохайною і з неодмінною похмурністю відповідала на будь-яке, навіть нейтральне запитання.
— Сашо, — обережно сказала Альбіна Артемівна, — ти сядь, я хотіла з тобою поговорити.
Сашка мовчки сіла за першу парту перед учительським столом і несвідомо затарабанила пальцями по коліну: їй потрібно було забігти додому перед тим, як іти до Марини, та й розмова з Мальвіною не обіцяла нічого доброго. Як же відштовхували ці вічно пухнасті светрики, трикутні нігті, схожі на кігтики дрібної пташки, й тонкі провалини в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червоні на чорному сліди, Ірина Цилик», після закриття браузера.