Читати книгу - "Затьмарення, Філіп Кіндред Дік"

— Донно!

Щойно засвітився знак «ІДИ», він квапливо подався через дорогу і наздогнав її. Дівчина не побігла, просто швидко йшла.

— Хіба ти не подруга Боба? — запитав Чарльз.

Йому вдалося стати перед нею, щоб роздивитися обличчя.

— Ні, — відказала дівчина. — Ні.

Вона пішла на нього, прямо на нього; Чарльз, задкуючи, відступив, оскільки дівчина тримала короткого ножа, націленого йому в живіт.

— Відчепись, — сказала вона, й далі рухаючись вперед, не уповільнюючись і не вагаючись.

— Це точно ти, — мовив Чарльз. — Я бачив тебе в нього.

Він майже не бачив ножа, лише крихітну частинку леза, проте знав, що він у неї є. Вона штрикне його й піде далі. Чарльз продовжував задкувати, протестуючи. Дівчина так непомітно тримала ножа, що, імовірно, ніхто з перехожих його не зауважував. Однак Чарльз помітив; ніж рухався просто на нього, поки вона, не вагаючись, наближалася. Тоді він відступив убік, і дівчина пройшла повз, не мовивши й слова.

— Боже! — вимовив Чарльз їй у спину.

«Я знаю, що це Донна, — подумав він. — Вона просто не шарить, хто я, що вона мене знає. Думаю, злякалася; злякалася, що я збираюся її домагатися. Треба бути обережним, — подумав він, — коли підходиш до незнайомої тьолки на вулиці; тепер вони всі підготовлені. Занадто багато всього з ними трапилося.

Сраний маленький ножик, — подумав Чарльз. — Тьолки не повинні такі носити; будь-який чувак може викрутити їй зап’ястя і, щойно захоче, використати лезо проти неї. І я міг би. Якби й справді хотів завдати їй шкоди.— Чарльз стояв на місці, відчуваючи злість. — Я знаю, що це — Донна», — думав він.

Рушаючи назад до автомобіля, він раптом усвідомив, що дівчина завмерла збоку від основного потоку перехожих і тепер стояла мовчки, дивлячись на нього.

Чарльз обережно підійшов до неї.

— Однієї ночі,— мовив він,— ми з Бобом і ще однією тьолкою слухали старі записи Саймона і Ґарфункеля, і ти також там була...

Вона тоді наповнювала капсули «смертю» високого ґатунку, одну за одною, з надзвичайною ретельністю. Понад годину. El Primo. Numéro Uno: «Смерть». Закінчивши, вона дала по капсулі кожному, і всі закинулися разом. Всі, окрім неї. «Я їх тільки продаю, — сказала вона. — Якщо почну закидатись, то зжеру весь свій прибуток».

— Я подумала, що ти хочеш збити мене з ніг і зґвалтувати, — промовила дівчина.

— Ні, — відказав Чарльз. — Я просто хотів спитати, чи ти...

Він завагався.

— Типу, чи не хочеш, щоб я тебе підкинув? На тротуарі,— спантеличено сказав Чарльз.— Надворі ж білий день.

— Можливо, у під’їзді. Або затягнеш мене в машину.

— Я ж тебе знаю, — запротестував він. — Якби я таке зробив, Арктор би мене завалив.

— Ну, я тебе не впізнала. — Вона підійшла на три кроки ближче до нього. — Я трохи короткозора.

— Варто носити лінзи.

«А у неї, — подумав він, — великі, гарні, темні, теплі очі».

Це означало те, що вона не сиділа на наркоті.

— Носила. Але одна випала у чашу з пуншем. Кислотним пуншем, на одній вечірці. Вона опустилася на самісіньке дно, і гадаю, хтось зачерпнув її і випив. Сподіваюся, смакувала добре; взагалі-то вона коштувала мені тридцять п’ять доларів.

— То тебе підкинути чи ти пішки?

— Ти зґвалтуєш мене в машині.

— Ні, — сказав Чарльз. — У мене зараз не встає, останні кілька тижнів. Це, мабуть, через щось, із чим вони розводять весь товар. Якась хімія.

— Добре загнув, але я вже таке чула. Мене всі ґвалтують. Принаймні намагаються,— додала вона.— Ось як це — бути тьолкою. Я прямо зараз суджуся з одним типом через домагання й напад. Ми вимагаємо відшкодування в розмірі сорока тисяч.

— І як далеко він зайшов?

— Схопив мене за цицьку, — відповіла Донна.

— Це не вартує сорока тисяч.

Вони рушили разом до його автомобіля.

— У тебе є що-небудь на продаж? — поцікавився Чарльз. — Мене справді приперло. У мене фактично все закінчилося, власне кажучи, курва, у мене все закінчилося. Хоча б кілька, якщо можеш підігнати.

— Я зможу тобі трохи дістати.

— Пігулок, — сказав він. — Я не ширяюсь.

— Так,— з розумінням кивнула вона.— Та, бачиш, на них зараз справжній дефіцит — поставки тимчасово обірвались. Вочевидь, ти про це вже знаєш. Я не зможу дістати тобі багато, але...

— Коли? — перебив Чарльз.

Вони підійшли до машини; він спинився, відчинив дверцята, заліз всередину. З іншого боку залізла Донна. Вони сиділи одне біля одного.

— Післязавтра,— відповіла Донна.— Якщо мені вдасться зв’язатися з одним чуваком — думаю, вдасться.

«Бляха,— подумав він.— Післязавтра».

— Раніше ніяк? Як, скажімо, щодо сьогодні ввечері?

— Завтра — це найраніше.

— Скільки?

— Шістдесят доларів за сотню.

— О Боже, — відказав він. — Це — кидалово.

— Вони пречудові. Я вже в нього брала; вони справді не те, що ти зазвичай купуєш. Повір мені на слово — вони того варті. Здебільшого я намагаюся брати саме в нього, а не в когось іншого — коли маю таку можливість. У нього не завжди є. Розумієш, він нещодавно їздив на південь або щось на кшталт цього. Щойно повернувся. Він привіз їх сюди власноруч, тож я впевнена, що вони якісні. І тобі не потрібно платити мені заздалегідь. Тільки коли дістану. Гаразд? Я тобі довіряю.

— Я ніколи не даю наперед,— відказав Чарльз.

— Іноді мусиш.

— Добре, — сказав він. — Тоді зможеш дістати мені хоча б сотню?

Він спробував швидко прикинути, скільки зможе дістати; за два дні він, можливо, роздобуде десь сто двадцять доларів і візьме в неї двісті пігулок. А якщо тим часом йому трапляться кращі умови й з’явиться нагода взяти у когось іншого, в кого є товар, він зможе забути про цю домовленість і купити в них. У цьому й полягала перевага того, щоб ніколи не платити наперед, це і ще те, що тебе ніколи не кинуть.

— Тобі пощастило, що ти мене здибав,— мовила Донна, коли він завів автомобіль і вклинився у потік машин. — Десь за годину я мала зустрітися з одним чуваком і він, мабуть, забрав би все, що я змогла