Читати книгу - "Донька пастора"

2

Церква Святого Ательстана стояла на вершинній точці Кнайп-Гілл, і, якщо б вам захотілося видертися на дзвіницю, то перед вами відкрився б краєвид миль на десять довкола. Не те щоб там було на що дивитися — повсюди одні низовинні, ледь-ледь горбисті традиційні для Східної Англії пейзажі. Нестерпно нудні влітку, взимку вони, одначе, вкриваються акуратними симетричними візерунками завдяки в’язам, що розкривають віяла свого голого віття на тлі свинцевого неба.

Одразу внизу розкинулося містечко, яке із заходу на схід перетинала Головна вулиця, розділяючи його на дві нерівні частини. Південний район міста був старовинним, традиційно сільськогосподарським і респектабельним. У північному ж громадилися корпуси заводу Бліфіла-Гордона з переробки цукрового буряку, а довкола них тулилися хаотичні ряди огидних будиночків з жовтої цегли, в яких здебільшого жили робітники підприємства. Вони становили майже половину мешканців з двох тисяч населення містечка, усі були приїжджими міщанами і майже всі до одного безбожниками.

Двома стержнями, чи то пак осередками, навколо яких оберталося соціальне життя містечка, були Консервативний клуб Кнайп-Гілл (з повною ліцензією на продаж усіх видів спиртного), з вікна-еркера якого, варто було лише бару відкритися, визирали пухляві розпашілі лиця представників міської еліти, ніби повнощокі золоті рибки з-за скла акваріума; і «Стара чайна крамниця», що розташовувалася трохи нижче вулицею й була основним місцем зустрічі жіноцтва Кнайп-Гілл. Не з’явитися у «Старій чайній крамниці» між десятою та одинадцятою ранку, щоб випити «ранкової кави» і провести з пів години, слухаючи приємне щебетання леді середнього класу і вище («Моя люба, у нього була пікова дев’ятка проти козирної королеви, і він продовжив грати, без жодних козирів у рукаві, уявляєте?.. Моя люба, тільки не кажіть, що знову заплатите за мою каву. Ох, але ж, люба, це надто люб’язно з вашого боку! Завтра я неодмінно заплачу за вас, я наполягаю!.. Ви тільки погляньте на маленького Тото, який славний хлопчик сидить тут, морщачи свого маленького чорного носика. Він неодмінно виросте великим розумником, правда ж, моє каченятко? Ходи сюди, мамуся дасть тобі шматочок цукру. Ось, Тото, тримай, моє золотце!»), означало бути викресленим з еліти Кнайп-Гілл. Пастор з властивою йому в’їдливістю охрестив цих леді «кавовою гвардією». Неподалік від купки солодкаво мальовничих вілл, у яких мешкали кавові гвардійці, але відділена від них власним великим подвір’ям, стояла садиба «Ґранж», що належала міс Мейфілл. То була чудернацька подоба замку з темно-червоної цегли з прибудованими машикулями[10] — чиясь безглузда примха, втілена у життя десь 1870 року, і, на щастя, майже прихована від очей густим чагарником.

Будинок пастора стояв на схилі пагорба, фасадом до церкви і затиллям до Головної вулиці. То був будинок непевного віку, безглуздо громіздкий і незручний, та ще й обліплений жовтим тиньком, що постійно відвалювався. Котрийсь з колишніх пасторів добудував збоку велику теплицю, яку Дороті використовувала як майстерню, що постійно потребувала ремонту. Садок на передньому подвір’ї душили кудлаті ялинки і великий крислатий ясен, що затіняли кімнати і не давали змоги рости на підвіконні ніяким квітам. Позаду будинку був великий город. Навесні та восени Проггетт скоповував грядки, а Дороті їх засаджувала, засіювала і полола у той вільний час, який їй вдавалося викроїти; попри всі зусилля, город доволі швидко перетворювався на непрохідні бур’янові джунглі.

Дороті зістрибнула з велосипеда біля хвіртки, на якій котрийсь з особливо завзятих агітаторів причепив плакат з написом: «Обирайте Бліфіла-Гордона і вищі зарплати!» (у містечку саме проводилися додаткові вибори, і містер Бліфіл-Гордон йшов кандидатом від консерваторів). Відчинивши вхідні двері, Дороті побачила на вичовганому килимку з кокосового горіха два листи. Один був від окружного декана[11], а другий — тонюсінький — від «Кеткін і Палм», які шили батьків одяг священника. Мабуть, чек. Тато, як завше, забрав лише ті листи, які його цікавили, залишивши решту лежати на килимку. Дороті саме нагиналася, щоб підібрати їх, коли з жахом помітила ще один конверт без марки, який причепився до нижнього листа.

Рахунок, звісно, рахунок! Навіть більше — як тільки вона його побачила, Дороті якимось дивом збагнула, що це злощасний рахунок від Каргілла. У неї душа втекла в п’яти, і вона навіть почала молитися, щоб то був рахунок не від Каргілла: нехай то буде рахунок на три фути і дев’ять шилінгів з галантереї Солпайпа чи рахунок з крамниці «З усього світу», або ж від пекаря чи молочника — та від будь-кого, аби лише не від Каргілла! Зрештою, опанувавши себе і намагаючись не піддаватися паніці, Дороті відчепила листа і судомно розгорнула його.

«До оплати: 21 фунт, 7 шилінгів, 9 пенсів».

Написано беземоційним почерком бухгалтера містера Каргілла. А от нижче великими звинувачувальними літерами було додано і жирно підкреслено:

«Звертаю вашу увагу на те, що зазначену суму заборговано дуже давно. Прошу погасити заборгованість у якомога коротші строки.

С. Каргілл».

Дороті зблідла, їй перехотілося снідати. Вона засунула рахунок до кишені й попрямувала до їдальні. То була невеличка темна кімнатка, в якій уже давно треба було переклеїти шпалери і яка, як і решта кімнат у будинку пастора, виглядала так, ніби для її вмеблювання використовували непотріб, знайдений у закутках антикварних магазинчиків. Меблі були «добротними», але такими пошарпаними й поламаними, що їх би вже ніщо не врятувало; крісла вздовж і впоперек поточив шашіль, так що на них було безпечно сідати лише за умови, що ви чудово знали всі їхні слабкі місця. На стінах висіли старі, потемнілі, нерозбірливі гравюри, одна з них — гравюра Ван Дейкового портрета Карла I[12] — могла б навіть бути цінною, якби її остаточно не зруйнувала сирість.

Пастор стояв перед порожнім каміном, гріючись біля уявного вогню, і читав листа, що надійшов у довгому синьому конверті. На ньому досі була його сутана з чорного муарового шовку, що ідеально відтіняла його густе сиве волосся і бліде, гостре й не надто добродушне обличчя. Коли Дороті увійшла, він відклав листа, вийняв свій золотий годинник і став з підкресленою уважністю роздивлятися його.

— Вибачте, тату, я трохи спізнилася.

— Так, Дороті, ти, безперечно, трохи спізнилася, — повторив він її слова з ледь помітним, але чітким притиском. — На дванадцять хвилин, якщо бути точним. Тобі не здається, Дороті, що, зважаючи на те, що я мушу вставати о чверть на сьому, щоб