Читати книгу - "Зелений дім"

сержанте, нехай вони не забувають, що то ще діти, — а він: добре, добре, — і до Важкого й Чорного: заспокойте тих голопузих, ви, матінко, не турбуйтеся, — а мати Патросінія: ой, лише без грубощів, — а сержант: лоцман подбає про доставку всіх речей, поделікатніше, хлопці, — і вона: свята Маріє, матір божа. Всі позирають на безкровні вуста матері Патросінії, яка молиться за них, її пальці невтомно перебирають чорні намистини чоток, а мати Анхеліка: заспокойтеся, матінко, — і сержант: нумо, вже час. Вони неквапом устають, Важкий і Чорний обтрушують штани, нахиляються, беруть гвинтівки, і тут почалося: зойки, тупотіння, — і в годину нашої смерті, — хлопчик затуляє обличчя руками, обидва агваруни мов заціпеніли, — відпусти нам гріхи, — цокотять зубами й розгублено дивляться на гвинтівки, націлені на них, — амінь. Але баба зчепилася з Малюком, дівчатка звиваються вужами, вириваючись із рук Блондина. Мати Анхеліка прикриває собі рота носовичком, бо курява, що просто на очах густішає, здіймається чимраз більше. Важкий чхає, і сержант: мати Анхеліко, можна спускатися до яру. А Блондин: хто мені допоможе, сержанте, хіба ви не бачите, що вони ось-ось вирвуться? Малюк та баба борсаються на землі, і сержант: Чорний, допоможи йому, я тебе підміню, повартую голопузого. Черниці простують у бік яру, тримаючись попід руки. Блондин тягне дівчаток, які щосили відбиваються від нього, а Чорний люто шарпає бабу за волосся, поки вона не відпускає Малюка й він не підводиться. Проте баба кидається за ними, доганяє, дряпається, і сержант: готово, Важкий, відходимо. Не відводячи гвинтівок від чоловіків, вони задкують, ковзаючи підборами, а агваруни одночасно встають і йдуть за ними, мов зачаровані гвинтівками. Баба плигає, як коата[5], падає й обхоплює одразу дві пари ніг, Малюк і Чорний заточуються, — матір божа, — і теж падають, — та не верещіть так, мати Патросініє. З боку річки дме різкий вітер, здіймає повсюди червонясту куряву, і в повітрі кружляють грудочки землі, схожі на гедзів. Агваруни покірно стоять під націленими на них гвинтівками, яр щокрок ближчає. Якщо вони кинуться на Важкого, то він стрілятиме? А мати Анхеліка: ще вб’є когось, тварюка. Блондин хапає дівчинку з кільцем у носі за руку, — чому ви не спускаєтеся, сержанте, — іншу за горло, — дівки зараз вислизнуть, утечуть таки від мене, — полонянки не кричать, але шарпаються, відбиваються головами, плечима, ступнями, колінами, щосили пручаються. Лоцман Ньєвес проходить з термосами, — швидше, доне Адріан, нічого там не лишили? Нічого, як тільки ви, сержанте, накажете, можемо відчалювати. Малюк і Чорний втримують бабу за плечі й за волосся, а вона, сидячи на землі, голосить і час від часу безсило товче їх кулаками по ногах. І мати Анхеліка: діво Маріє, свята Маріє, благословен плід чрева твого, цьому Блондинові їх не втримати, Ісусе. Агварун з татуюванням дивиться на гвинтівку Важкого, в баби виривається квиління, вона плаче, дві тоненькі вологі ниточки прорізають шар пилюки на її обличчі. І сержант: гей, Важкий, не треба дуріти. Якщо голопузий кинеться на мене, то голову йому розвалю прикладом, сержанте, і на тому всі жарти скінчаться. Мати Анхеліка віднімає носовичок від вуст: нахаба, як він насмілюється мовити таке, чому ви, сержанте, йому це дозволяєте? А Блондин: чи можна спускатися? Бо ті чортиці геть обдеруть мені шкіру. Дівчатка не дістають руками до обличчя Блондина, дістають лише до шиї, яка вже вся у фіолетових подряпинах; сорочка в нього подерта, гудзики обірвані. Інколи дівчатка ніби занепадають духом, опускають руки і скімлять, потім знову наскакують на Блондина, б’ють щосили ногами по його гетрах, він лається і торсає їх, а вони й далі пручаються. Спускайтеся, мати Анхеліко, чого ви зволікаєте, і Блондин теж? — а мати Анхеліка: навіщо він їх так стискає, це ж дівчатка, господи Ісусе, пресвята богородице! І Малюк: коли ми з Чорним відпустимо бабу, то вона кинеться на нас, сержанте, що ж нам робити? — і Блондин: ви, мати Анхеліко, самі спробуйте їх утримати, чи ж ви не бачите, як вони дряпаються? Сержант цілиться з гвинтівки в агварунів, ті сахаються, відступають на крок, а Малюк і Чорний відпускають бабу й на якусь хвилю завмирають, приготувавшись до оборони, якщо вона знову кинеться на них. Однак баба не рухається, лише витирає сльози з очей, і тут, ніби витворений хмарою куряви, біля неї з’являється хлопчик, присідає навпочіпки, ховає обличчя між її зів’ялих грудей. Малюк і Чорний спускаються схилом униз, спроквола зникаючи з очей, а Блондин: як же я, чорт забирай, сам дотягну дівчисьок? Що це таке, сержанте, чому вони відходять? Мати Анхеліка прямує до нього, рішуче розмахуючи руками, — я тобі допоможу. Простягає руки до дівчинки з колечком у носі, але, не встигши доторкнутися до неї, згинається від болю, а маленький кулачок знову б'є її, вминаючи в тіло сутану, мати Анхеліка стогне і згинається ще більше. Ну ось, чи не казав я вам, — Блондин трусить дівчинку як ганчірку, — що це дикі звірята? Бліда й скоцюрблена, мати Анхеліка вдруге хапає обома руками смагляву руку дівчинки, — свята Маріє, як вони виють, матір божа, хвицяються ногами, свята Маріє, дряпаються. І сержант: та досить уже тих молитов, краще спускайтеся хутчіш; мати Патросініє, якого чорта ви так злякалися, скільки можна там возитися, швидше, бо мені вже вривається терпець. Мати Патросінія обертається, швиденько скочується схилом і зникає з очей, Важкий різко викидає гвинтівку вперед, і татуйований агварун задкує. З якою ненавистю він дивиться на нас, сержанте, мабуть, шаліє від злості, от сучий син, ще й гордий, певне, такі очі має чулья-чакі[6]. Хмари куряви, які оточують тих, хто спускається схилом, уже далеко, баба плаче, корчиться в судомі, а два агваруни невідступно дивляться на стволи, приклади, круглі дула гвинтівок. Не викобенюйся, Важкий. Я не викобенююся, сержанте, але що то за нахабне розглядання, чорт забирай, по якому праву? Блондин, мати Анхеліка й дівчатка також розчиняються у хмарах куряви. Баба, що прирачкувала на край яру, дивиться у бік річки, пипки її грудей дотикаються до землі, хлопчик видає дивні звуки, схожі на крик нічного птаха, і Важкий: мені не дуже приємно стояти поблизу цих голопузих, сержанте, як нам тепер спускатися, ми ж лишилися самі. Тієї миті лунає гуркіт мотора, заведеного лоцманом: баба замовкає, підводить голову, дивиться в небо, за нею — хлопчик і обидва агваруни. Ці собачі діти шукають літак, давай Важкий, ну. Вони відводять гвинтівки і враз знову викидають їх поперед себе, агваруни відскакують назад, жестикулюють, і ось уже сержант і Важкий,