Читати книгу - "Монсеньйор Кіхот"

— Тільки після бою з вітряками, вже на смертнім одрі, Дон Кіхот пізнав істину. — І, сівши за кермо свого «мерседеса», єпископ процитував грегоріанським виспівом — «Сьогорічні птахи на торішні гнізда не сідають».

— Дуже гарні слова, — зауважив отець Кіхот. — Але що він хотів цим сказати?

— Я й сам не збагну до ладу, — зізнавсь єпископ, — але досить і того, що вони гарні.

А коли «мерседес» з м’яким вуркотінням рушив у бік Мадріда, отець Кіхот, потягши носом повітря, відчув, що єпископ залишив по собі ледь відчутний приємний душок, у якому змішалися запахи молодого вина, коньяку та ламанчського сиру, і людина стороння цілком могла б прийняти його за якийсь екзотичний фіміам.

Чимало тижнів минуло в тому ж таки миротворному, нічим не порушуваному ритмі, як і в попередні роки. Тепер, коли отець Кіхот знав, що відбивна, яку йому вряди-годи подавали на стіл, зроблена з конятини, він зустрічав її з ясною усмішкою — годі було дорікнути собі за розкоші — й щоразу згадував італійського єпископа, який виявив таку добрість, таку приязнь і таку щиру любов до вина. І йому здавалося, ніби тоді під його покрівлею спинився на годину чи дві один із поганських богів, про яких він читав колись, вивчаючи латину. Тепер отець Кіхот читав зовсім мало — тільки требник та газету, яка так і не повідомила його про те, що требника вже можна й не читати. Особливо цікавили його розповіді космонавтів, бо він і досі не міг розпрощатися з думкою, що десь там у безмежному просторі існує-таки царство Боже. А ще від часу до часу він розгортав котрийсь із своїх посібників з богослов’я, аби допевнитися, що коротка проповідь, яку він збирався виголосити наступної неділі, належним чином відповідає канонам святої церкви.

Раз на місяць він отримував з Мадріда богословський журнал. Іноді там критикували небезпечні погляди, що їх висловив одного разу навіть якийсь кардинал — чи то в Голландії, чи в Бельгії, отець Кіхот забув, — а іншим разом виклав письмово священик з тевтонським ім’ям, що нагадало отцю Кіхотові про Лютера, — але він мало зважав на ту критику: навряд щоб йому випало захищати правовірні ідеї святої церкви від різника, пекаря, власника автомайстерні чи навіть ресторатора, що був у Тобосо найбільш освіченою людиною після мера; та оскільки місцевий єпископ вважав мера безбожником і комуністом, його можна було — принаймні коли йшлося про церковні доктрини — до уваги не брати. Щоправда, від випадкової балачки з мером на вулиці отець Кіхот діставав більше задоволення, ніж від бесід зі своїми парафіянами. У товаристві мера він не почував себе якоюсь вищою, офіційно поставленою над людьми особою; обидва з однаковим інтересом стежили за здобутками космонавтів у навколоземному просторі, але, розмовляючи про це, виявляли належну тактовність один до одного. Отець Кіхот не висловлював припущень щодо можливого зіткнення супутника із сонмом Божих ангелів, а мер з науковою безсторонністю оцінював досягнення росіян і американців; та, власне, й отець Кіхот, з погляду християнина, не вбачав великої різниці між російськими й американськими дослідниками Всесвіту: і ті, й ті, як на нього, були добрі люди і, певне, добрі батьки та чоловіки, але він ніяк не міг уявити собі тих людей у майже однакових, немовби пошитих тим самим кравцем скафандрах та шоломах, у товаристві архангелів Гавриїла чи Михаїла, а тим більше в товаристві Люцифера — в разі, якби їхній космічний корабель, замість полинути в небесні володіння Господа Бога, загримів просто в пекло.

— Вам листа принесли, — підозріливим тоном повідомила господаря Тереса. — А я не знала, де вас шукати.

— Я розмовляв на розі з мером.

— З отим єретиком?

— Якби не було єретиків, Тересо, то священики не мали б роботи.

Тереса сердито буркнула:

— Це лист від єпископа.

— Ой ти ж Боже мій…

Отець Кіхот довго сидів з конвертом у руці, не наважуючись розпечатати його. Він не міг пригадати жодного листа від свого єпископа, в якому той не картав би його за щось. Був, приміром, такий випадок, коли отець Кіхот передав великодній грошовий збір, що традиційно мав належати йому особисто, представникові одної доброчинної організації з достойною латинською назвою «In vinculis»[4], яка нібито дбала про духовні потреби нещасних в’язнів. То був цілком приватний акт доброї волі, але про нього стало відомо єпископові, коли збирача пожертв заарештували за організацію втечі з в’язниці групи ворогів генералісимуса. Єпископ обізвав отця Кіхота дурнем — словом, яке рішуче засуджував Христос. А от мер, навпаки, ляснув його по спині й назвав гідним нащадком свого великого предка, що визволив галерних рабів. Був і ще один випадок… і ще один… Отець Кіхот залюбки вихилив би зараз для хоробрості скляночку малаги, коли б після єпископа Мотопського у пляшці залишилась бодай краплина.

Він зітхнув, зламав червону печатку й розкрив конверт. Як він і побоювався, листа було вочевидь написано у стані холодної люті.

«Я отримав із Рима незбагненного листа, — писав єпископ, — і спершу був сприйняв його як жарт найгіршого кшталту, написаний у псевдоцерковному стилі й видимо з почину когось із тієї комуністичної організації, яку Ви визнали за обов’язок підтримати з мотивів, що й досі лишаються мені не зрозумілі. Я звернувся з проханням підтвердити той лист і сьогодні отримав досить різку відповідь з підтвердженням першого послання й дорученням негайно довести до Вашого відома, що його Святість, не знаю вже, з якої дивної спонуки Святого Духа, зволив надати Вам сан монсеньйора. Скільки можу судити, це зроблено за рекомендацією такого собі єпископа Мотопського, про якого я ніколи не чув, і то обминувши мене, від кого, природно, й мала б надійти відповідна рекомендація, хоч зайве казати, що я її ніколи б не дав. Скоряючись Його Святості, переказую Вам цю вість і лише молитиму Бога, аби Ви не знеславили той високий сан, що його визнав за можливе надати Вам Святий Отець. Певні скандальні вчинки, прощені тільки тому, що їх припустився через темноту свою парафіяльний священик із Тобосо, мали б куди гучніші наслідки, якби до них спричинилася нерозважливість монсеньйора Кіхота. Отож будьте обачні, любий отче, будьте обачні, благаю Вас. А тим часом я написав до Рима і вказав на неподобність того, що таку невеличку парафію, як Тобосо, посідатиме монсеньйор і що надання Вам цього сану прикро вразить багатьох достойніших священнослужителів Ламанчі, а також попрохав підшукати для Вас ширшу сферу діяльності — можливо, десь в іншій єпархії чи навіть на місіонерській