Читати книгу - "Король у Жовтому"

атлетичні стегна. Проте найприкметнішою рисою містера Вайлда була його голова — форма і розмір химерно невідповідні бездонному колодязеві його знань. Сплюснута й вугласта, вона нагадувала голови тих бідолашних, хто мав нещастя опинитись у божевільні. Ув’язнених там люди зазвичай вважають навіженими, але Вайлд був не менш притомним за мене самого.

Звісно, я не заперечую, що йому були притаманні певні дивацтва. Скажімо, його маніакальна звичка дражнити свою кішку, допоки вона з шипінням не кидалася йому просто в обличчя, була справді дивною. Я взагалі не міг утямити, навіщо він тримав це створіння вдома і нащо добровільно замикався в одному приміщенні з цим безжальним жорстоким звіром. Пам’ятаю, як одного разу я вивчав рукопис при світлі кількох лойових свічок, а містер Вайлд нерухомо сидів у високому кріслі. Його очі слабко виблискували від хвилювання, а кішка тим часом повільно скрадалася до нього підлогою. Не встиг я бодай щось зробити, як вона припала животом до підлоги, зіщулилася, затремтіла і несподівано стрибнула прямісінько в обличчя свого хазяїна. У несамовитій боротьбі вони, зчепившись, покотилися по підлозі, дряпаючи одне одного, з шаленим виттям і стогоном, поки нарешті кішка з диким вереском не втекла під комод. Після цього містер Вайлд перевернувся на спину і конвульсивно задриґав кінцівками, наче павук у передсмертній агонії. Так, він насправді був своєрідною особистістю.

Отже, містер Вайлд уважно вивчив моє обличчя, а потім узяв зачитану облікову книгу і розгорнув її на сторінці із загнутим ріжечком.

— Генрі Б. Метьюз, — процитував він. — Рахівник компанії торгівців церковними прикрасами «Вайсот, Вайсот і партнери». Звернувся третього квітня. Репутацію зіпсовано на іподромі. Також відомий як брехун і боржник. Репутацію буде відновлено до першого серпня. Винагорода: п’ять доларів. — Вайлд перегорнув сторінку і пробігся пальцем по низці щільно списаних рядків.

— П. Ґріні Дасенбері, священик, Фейрбіч, Нью-Джерсі. Репутацію зіпсовано на Бовері[6]. Відновити якомога швидше. Винагорода: сто доларів. — Він відкашлявся. — Звернувся шостого квітня.

— Отже, у вас немає проблем з грошима, містере Вайлд, — підсумував я.

— Послухайте… — він знову зайшовся кашлем. — Місіс К. Гамільтон-Честер, Честер-Парк, Нью-Йорк. Звернулася сьомого квітня. Репутацію зіпсовано у Дьєппі[7], Франція. Відновити до першого жовтня. Винагорода: п’ятсот доларів. Примітка: К. Гамільтон-Честер, капітан корабля «Лавина», повернеться додому з плавання першого жовтня.

— Що ж, відновлення репутацій приносить Вам чималий прибуток.

Погляд його безбарвних очей зустрівся з моїм.

— Я лише хотів довести вам, що мав рацію. Ви казали: тому, хто відновлює репутації, неможливо досягти успіху. Казали, що навіть якщо мені пощастить у кількох випадках, витрати перевищать прибуток. Сьогодні під моєю орудою працює п’ятсот людей. Їм мало платять, але вони працюють завзято. Можливо, через свій страх. Ці люди можуть злитися з тінню, стати частиною будь-якого прошарку суспільства; на деяких з них тримаються величні соціальні храми, хтось є важливою фігурою фінансового світу, інші мають беззаперечну владу у сфері мистецтв. Я обираю собі працівників у вільний час серед тих, хто відгукнувся на моє оголошення. Знаєте, це доволі проста річ. Усі вони — боягузи. Я міг би збільшити кількість працівників утричі протягом двох тижнів, якби захотів. Тож, бачте, я тримаю всіх, хто впливає на репутацію містян, у своїх руках.

— Вони можуть зрадити вас, — зауважив я.

Він потягнувся за своїми штучними вухами та закріпив ці воскові замінники дротом.

— Не думаю, — пробурмотів містер Вайлд. — Мені нечасто доводиться їх карати. Крім того, їх цілком влаштовує зарплатня.

— І все ж, якщо доводиться карати, як саме ви це робите? — допитувався я.

На обличчя мого співрозмовника було страшно поглянути. Його очі перетворилися на зловісні ліхтарики.

— Я запрошую їх на співбесіду, — м’яко промовив він.

Раптом нашу розмову перервав стукіт у двері. Обличчя хазяїна знову набуло звичного виразу.

— Хто там?

— Містер Стейлет, — почулось у відповідь.

— Приходьте завтра, містере Стейлет, — гукнув містер Вайлд.

— Ніяк не зможу… — почав був непроханий гість, але різкий уривистий крик містера Вайлда змусив того замовкнути:

— Приходьте завтра, містере Стейлет!

Ми почули, як він поспіхом відійшов від дверей і спустився сходами вниз.

— Хто то був?

— Арнольд Стейлет, власник і головний редактор «Нью-Йорк Дейлі[8]». Тієї самої «Нью-Йорк Дейлі», — він побарабанив пальцями по обкладинці своєї книги і додав:

— Йому я плачу дуже мало, але він має це за добру угоду.

— Арнольд Стейлет!.. — промовив я у захваті.

— Ага, — гордівливо кашлянувши, підтвердив містер Вайлд.

Поки ми розмовляли, у кімнату непомітно пробралася кішка. Вона вмостилася на підлозі навпроти свого хазяїна, поглянула на нього та якось непевно, ніби вагаючись, загарчала. Він одразу ж підвівся з крісла, сів навпочіпки біля тварини, взяв її на руки і почав гладити здоровою рукою. Кішка одразу перестала гарчати й почала гучно муркотіти, і що довше її пестили, то гучнішим ставало муркотіння.

— Де записи? — спитав я. Містер Вайлд мовчки вказав на стіл, і я звичним рухом (мабуть, уже всоте) взяв рукопис під назвою:

«ІМПЕРСЬКА ДИНАСТІЯ АМЕРИКИ»

Одну за одною я проглядав зачитані мною ж сторінки, хоча і знав їх зміст напам’ять, від початку: «Коли із Каркози Гаяди, Гастур і Альдебаран» і до кінцевих рядків: «Кастейн, Луїс де Кальвадос, народився 19 грудня 1877 року». Я читав це у несамовитому захопленні, іноді цитуючи вголос і особливо виділяючи епізод з «Гільдред де Кальвадос, єдиний син Гільдреда Кастейна й Едіти Ландес Кастейн, перший спадкоємець…», і так далі.

Щойно я дочитав, містер Вайлд кивнув і знову зайшовся кашлем.

— До речі, про ваші законні претензії… Як там справи у Констанції з Луїсом?

— Вона його кохає, — просто відповів я.

Кішка, що досі спокійно лежала на хазяїнових колінах, раптово повернулась і вдарила його лапою в очі. Містер Вайлд скинув тварину на підлогу, а сам умостився у безпечному кріслі навпроти мене.

— А той доктор Арчер! Хоча, звісно, цю проблему ви можете владнати коли завгодно, — додав він.

— Так, лікар може зачекати, — погодився я. — Але настав час зустрітися з моїм двоюрідним братом Луїсом.

— Настав, — задумливо вторив мій співрозмовник. Він узяв зі столу ще одну облікову книгу і швидко продивився кілька сторінок. — Наразі ми маємо налаштовані зв’язки із десятьма тисячами людей, — пробурмотів він собі під ніс. — Можемо розраховувати ще на сто тисяч протягом доби, а за сорок вісім годин наша команда повстане enmasse[9]. За штатом піде слідом уся країна. А ті регіони, що відмовляться — маю на увазі Каліфорнію і Північний Захід[10], — пошкодують, що взагалі заселені. Я не відправлю їм Жовтого Знака.

Раптовий приплив крові вдарив мені в голову,