Читати книгу - "Салимове Лігво"

ШОСЕ 12 ЄРУСАЛИМОВЕ ЛІГВО

КАМБЕРЛЕНД. КАМБЕРЛЕНД-ЦЕНТР

Раптова чорнота накрила його, гасячи гарний настрій, немов пісок вогонь. Такі напади траплялися з тих (розум намагався вимовити ім’я Міранди, але він не дозволив йому цього зробити) поганих часів, і він призвичаївся проти них опиратися, але цей затопив його з бентежно лютою силою.

Що це він робить, повертається назад до міста, де він дитиною прожив чотири роки, намагаючись віднайти щось безповоротно втрачене? Яку магію він сподівається відтворити, походжаючи тими путівцями, якими ходив хлопчаком і які, напевне, тепер заасфальтовані і спрямлені, і знеліснені, і засмічені пивними бляшанками туристів? Та магія померла – як біла, так і чорна. Вона розсипалася на порох того вечора, коли мотоцикл втратив кермування, а потім той жовтий меблевий фургон, він ріс і ріс, і крик його дружини Міранди, обрізаний з раптовою остаточністю, коли…

Праворуч виринула з'їзна естакада, і якусь мить Бен зважував, чи не проминути її, доїхати до Чемберлена або Люїстона[17], зупинитися там і пообідати, а потім розвернутися і вертатись назад. Але куди назад? Додому? Це було сміху варте. Якщо й існував десь його дім, він тут. Навіть якщо він був тут лише чотири роки, це був його дім.

Він посигналив, пригальмував «сітроена» і виїхав на естакаду. Ближче до верхівки, де естакада поєднувала цю платну автомагістраль із шосе № 12 (яке ближче до міста ставало Джойнтер-авеню), він скинув очима на обрій. Побачене там змусило його натиснути гальмо обома ступнями. Зупиняючись, «сітроен» здригнувся і став.

На схід лагідними схилами здіймались дерева, здебільшого сосни та ялини, здавалося, на межі виднокраю вони ледь не товпляться на тлі неба. Міста звідси не було видно. Тільки дерева та вдалині, де ті дерева здіймалися проти неба, стрімчастий, двосхилий дах Дому Марстена.

Він задивився на нього, причарований. Супротивні емоції перебігали його обличчям з калейдоскопічною стрімкістю.

– Досі на місці, – промурмотів він уголос. – Крий Боже.

Він поглянув униз, на свої руки. Вони взялися гусячою шкірою.

Він свідомо обминув місто, проїхавши у Камберленд, а потім повернувся назад до Салимового Лігва з заходу, по Бернс-роуд. Його вразило, як мало тут усе змінилося. З’явилися кілька нових будинків, яких він не пам’ятав, таверна з назвою «У Делла» відразу за міською межею та пара свіжих гравійних копанок. Чимала частина лісу пішла в переробку на папір. Але старий жерстяний знак, що показував напрямок до міського звалища, був на місці, і сама дорога досі лишалася незамощеною, повною вибоїн і роз’їжджених баюр, а крізь просіку між дерев, де по опорах Енергокомпанії Центрального Мейну пролягала високовольтна лінія між північним заходом і південним сходом, він побачив Шкільний пагорб. На місці була й ферма Ґріффена, хоча стодолу там збільшили. Він загадався, чи й досі вони розливають у пляшки й продають своє молоко. На їхньому логотипі під назвою бренду «Сонячне молоко з ферм Ґріффена» була зображена усміхнена корова. І він усміхнувся. Чимало він колись тим молоком пополивав свої кукурудзяні пластівці в домі тітоньки Сінді.

Він повернув ліворуч на Брукс-роуд, проминув ковані залізні ворота й низьку огорожу з дикого каменю, що оточувала цвинтар Злагідний Пагорб, а потім з’їхав крутим спуском і рушив угору на дальній куток – куток, відомий як Пагорб Марстена.

На верхівці дерева обабіч дороги розступились. Праворуч, внизу можна було роздивитися саме місто – перший Бенів погляд на нього. Ліворуч – Дім Марстена. Він зупинився й вийшов з машини.

Дім був той самий. Жодних змін, зовсім ніяких. Неначе він його перед цим бачив лише вчора.

На передньому подвір’ї високо буяла відьмина трава[18], затуляючи старі, повипнуті морозами кам’яні плити, що вели до ґанку. У траві співали скрекотливі цвіркуни, безладними параболами вистрибували коники.

Сам будинок дивився в бік міста, він був величезним, розложистим, осадкуватим, недбало забиті дошками вікна надавали йому того зловісного вигляду всіх старих будинків, які доволі довго простояли порожніми. Фарбу змило негодами, і будинок тепер здавався суцільно сірим. Буревіями позривало чимало ґонтин, а важкий сніг продірявив західний кут головної покрівлі, надавши будинку сутулого, згорбленого вигляду. До правого крайнього стовпчика перил ґанку було прибито облущену табличку з забороною ходити тут стороннім.

Він відчув дивне прагнення пройти зарослою доріжкою, повз цвіркунів і коників, які вистрибуватимуть з-під його туфель, зійти на ґанок, зазирнути між неохайних дощок у передпокій або в передню кімнату. Можливо, посмикати вхідні двері. Якщо вони незамкнені, зайти в дім.

Він глитнув клуб у горлі й рушив до будинку, майже загіпнотизований. Той зирив на нього з ідіотичною байдужістю.

Пройдеш коридором крізь запахи відсирілого тиньку й трухлявих шпалер і шарудіння мишей у стінах. Там так і мусить бути всюди повно всякого розкиданого мотлоху, і ти можеш щось підібрати, можливо прес-пап’є, і покласти собі до кишені. Потім, наприкінці коридору, замість пройти через кухню, ти можеш завернути ліворуч і піднятися сходами, топчучи підошвами тиньковий пил, що роками сіявся зі стелі. Там чотирнадцять сходинок, рівно чотирнадцять. Але верхня менша, несумірна з рештою, немов її додали, щоб уникнути зловісного числа. Стати на верхньому майданчику сходів, поглянути вздовж коридору на зачинені двері. А якщо підеш коридором до них, дивлячись немовби зсередини себе, як ті двері ближчають і більшають, зможеш простягнути руку і покласти її на тьмяну срібну ручку…

Він відвернувся від будинку, і з рота йому вирвався сухий, як солома, віддих. Не зараз. Можливо перегодом, але не зараз. Наразі достатньо знати, що все те досі тут. Воно чекало на нього. Він поклав долоні на капот машини й озирнув місто. Там він міг би дізнатися, хто опікується Домом Марстена і, можливо, пропонує його в оренду. З кухні там можна зробити годящий кабінет для писання, а спати він може в передній вітальні. Але підніматися нагору сходами він собі не дозволить.

Якщо тільки не буде змушений.

Він сів у машину, завів двигун і рушив з цього пагорба в Єрусалимове Лігво.

Він сидів на лавочці в парку, коли помітив, що на нього дивиться ця дівчина. Дуже гарна білявка в шовковому шалику, яким було пов’язане її світле волосся. Наразі вона читала якусь книжку, але поряд з нею лежав альбом для малювання та щось схоже на вугільний олівець. Був вівторок, 16 вересня, перший день шкільних занять, і парк чарівним чином спорожнів без своїх більш галабурдних відвідувачів. Залишилась хіба що жменька матерів з немовлятами, кілька старих, що сиділи біля Воєнного меморіалу, та ця дівчина, яка сиділа в пістрявій тіні покривленого старого в’яза.

Вона підняла голову й побачила його. Якийсь сполошений вираз промайнув її обличчям. Вона опустила очі на книгу, знов подивилась на нього і почала підводитись; майже передумала; таки підвелася; сіла знову.

Він підвівся і підійшов, теж тримаючи в руці книжку, вестерн у м’якій обкладинці.

– Вітаю, – промовив він люб’язно. – Ми з вами знайомі?

– Ні, – сказала вона. – Тобто… ви ж Бенджамін Міерз, правда?

– Так, – звів він брови.

Вона нервово засміялась, не дивлячись йому в очі, окрім короткого позирку, яким намагалася оцінити барометр його намірів. Цілком очевидно, вона не була тою дівчиною, що звикла