Читати книгу - "Семен Жук і його родичі, Олександр Якович Кониський"

«Дивись!» сказав Жук; «он-он манячить ліс; ото й наша Нестратовщина…»

– «А, ну! давай співать!» заговорив Джур. «Я хоч и не поет, и не люблю идилїї, але в такому місці, в такому часі – сам не знаєш, яка сила заохочує тебе до пісні.» И два голосні баритони полились по полю! Слова пісні «в чистім полі трава росте» котились по житам, як котиться живе срібло розсипане на столі.

Великий луг, кругом оперезаний березиною, липиною, кленом и осичняком, а инде й дубиною, – були Нестратовщина. Як тільки наші молодики ступили в сей луг, іх обдало чудовним ароматом свіжо покошеного сіна, материнки, дикоі гвоздики и инчих полёвих квіток.

Одна, більша половина луга була покрита товстими свіжими покосами; на другій пишалось ярко зелене озеро трави, заквітчаноі такими узорами квіток, яких не виводила ще ні одна щітка художника и які уміє виводити тілько один великий художник – мати природа! В однім місці кизлики и звіробой розсипались по траві крапельками золотого дощу; в другім, мов срібні зірки на зеленому оксамитовому килимі, блищали білі гвоздики; в трейтім – пахуча материнка сиділа великими кущами и так гордо виглядувала, так мило и приязно, наче невіста на вінкоплетинах!.. А далі різні колёри – то зливались, то розходились. И всяка рослина жила повним житєм, дихала повним зітханєм, не вважаючи на свій близький кінець, не гадаючи про те, що от-от підступить до неі косар, махне косою и гострою сталью підотне її біля кореня, и вона, пишна и горда краса лугу, викохана природою, схилиться, впаде, засохне и піде на сіно скотині!.. Отак и між людьми! Клекотить молода кров, високими чистими чувствами хвилюється серце; святою, міцною надією наливається душа; и квітчається и пишаєтьея повне щастя молоде житє, аж гульк! підкралась смерть, неначе злодій у ночі, махнула косою – и, Боже! де та краса, де та сила, де та надія? Нема іх! зостався один холодний труп, над котрим льються гарячі слёзи приятелів, родичів, дружини и кріваві слёзи матери, над котрим, мовчки, стоіть батько: – він не плаче, у ёго нема сліз; печаль так здавила ёго серце, туга так пригнітила ёго душу, що нікуди просунуться з очей слёзі! О, тяжкі й гарячі оті невидимі батьківскі слёзи! Знаю я іх!.. крий Боже, вилилась би з очей та батьківска слёза! Здається вона б спалила и камінь, и воду, и лід….

На отім-то зеленому, заквітчаному озері йшла валка косарів; так рівно, поважно один за другим, наче колись козацькі чайки плили по Чорному морю за тихоі години. Коси тілько блищали против сонця: блисне коса, сховається в траву и почується тобі такий шелест, мов трава зітхнула останнім зітханєм. Першу ручку, звичайно, вів отаман, чоловік вже не молодий, високий, широкоплечий, чорноусий; полудневе сонце так засмалило ёму лице, що являвся дуже різкий контраст смуглого чорного лиця против білоі груди, котра виглядувала з пазухи розхристаноі сорочки.

– «Не одставай, а то підріжу!» шутковали задні косарі з тих, котрі йдучи в середині не поспівали за передними.

«Бог помоч!» сказали паничі отаманові, знимаючи брилі.

– «Дякувати вам!» озвавсь отаман, не перестаючи косить.

«А де пані?» спитав Жук.

– «Там десь біля катряги; мабуть полудень приготовляють.»

Геть з боку під кучерявою березою стояв панский тарантас; біля ёго два прості вози; на іх лежали харчі прикриті від сонця білими, наче сніг, ряднами. Біля возів була розкинута катряга. На таганку висів невеличкий казанок, а рядом з ним на сишках кипіли два величезні казани: в іх варилась каша косарям на полудень. З під воза вискочила ряба собака и кинулась на Жука.

«Тю-тю! дурний Рябко! не пізнав свого хазяіна, чи що?.. Пішов вон!» закричав на Рябка Жук. Рябко подався трохи назад; але не переставав гавкати, мов сам собі не няв віри: чи справді Жук ёго хазяін, чи ні?

«День добрий!» озвався Жук до молодиці, котра сиділа біля казанів и мішала ополоником кашу.

– «Здорові були! а чого вам треба?» спитала молодиця.

«Проведи спершу од собаки.»

– «Та йдіть, не бійтесь, він не вкусить!.. Цить! навіжений!» гукнула вона на Рябка, пустивши в ёго поліном. Рябко одскочив в бік и, підобравши хвіст, поплентався собі під віз у холодок.

«Де пані?» спитав Жук.

– «А на що вам? вони тут десь були… щось не видно, може де в кущах ягоди збирають.»

– «Сеня! Сеня!» закричала молода дівчина, біжучи супротив Жука и розставивши руки, буцім хотіла піймати ёго.

«Рися!» скрикнув и Жук и побіг на зустріч сестрі. Брат и сестра кинулись одно до другого на шию, обнялись и кріпко-кріпко поціловались. Голосне цілованє оддалось луною у лузі. – «Коли-ж ти приіхав?» спитала Рися.

– «Сёгодні!.. Як ти, Рисю, підросла, випрямилась… яка краля!..» и Жук ще раз поціловав сестру. «А деж матуся?» спитав він.

– «Тут, усі тут; ми тебе не сподівались сёгодні, думали, що ти пробудеш у дядини до Петра… Мамо! мамо!.. де ви? швидче йдіть! Сеня приіхав… Мамо!..»

– «Иду, иду,» почувся за кущами голос. Жук побіг на голос. Мати обняла сина, стиснула ёго обома руками и ціловала в голову, а він припав устами до неньчиних грудей… и кілька хвилин так стояли вони, не мовлячи слова.

– «Скінчив?» спитала мати.

«Скінчив, матусю! скінчив: кандидат.»

Мати перехрестилась, подивилась на небо и промовила: «Слава Тобі, Царице небесная! слава Тобі!.. Як же ти, Сеню, сюди попав?»

«Просто: Иван сказав, що ви усі тут: ну, ми напились чаю, попоіли, та и сюди, пішки.»

– «Боже-ж мій, ти втомився! Ну, дякую-ж тобі, синку!.. Дай ще раз поцілую… Який ти жвавий, та гарний!.. увесь в батька! Як вилитий батько… так и бачу покійного…» И з під старих рісниць скотились у її дві слёзи.

«Де-ж, мамо, Соня?» питав Жук.

– «Тут, тут и Соня; десь гриби збирає.»

Жук на радощах и забув про Джура, та вже сей сам нагадав про себе.

«Лишенько-ж мені!» сказав Жук, «я й забув. Матусю! отсе мій приятель лікар Джур», додав він указуючи на Джура.

– «Спаси-Біг вам, спаси-Біг!» говорила стара Жучиха Джурові. «Спаси-Біг, що завернули до нашоі хати. Вибачте, що дома не застали: не сподівалась сёгодні гостей.»

«Де-ж отсе Соня, що її не видко?» допитувався Жук и на все горло гукнув: «Соню!!»

– «Що, Марусе! чи готов полудень?» спитала Жучиха куховарку.

– «Зараз буде; нехай ще раз закипить, щоб вварилась каша; наче ще сировата, ось покоштуйте.» Маруся набрала з казана в ополоник