read-books.club » Фентезі » Відьмак. Кров Ельфів 📚 - Українською

Читати книгу - "Відьмак. Кров Ельфів"

249
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Відьмак. Кров Ельфів" автора Анджей Сапковський. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 3 4 5 ... 21
Перейти на сторінку:
відьмак, – раптом крикнув Шелдон Скаґґс, – той Ґеральт, що оту Йеннефер кохав, то ж і він, подейкують, уже землю гризе. Чув я, що затовкли його десь на Заріччі. Убивав він потвор, убивав, ач втрапила коса на камінь. Так воно вже є, людці, хто мечем воює, той від меча й гине. Кожен колись на кращого втрапить і заліза скуштує.

– Не вірю. – Струнка войовниця викривила бліді губи, сплюнула презирливо на землю, зі скреготом схрестила на грудях зап’ястки в кольчужній сітці. – Не вірю я, щоб Ґеральт із Рівії міг на кращого втрапити. Доводилося мені бачити, як той відьмак мечем володіє. Він просто нелюдськи швидкий…

– Добре сказано, – втрутився чародій Радкліфф. – Нелюдськи. Відьмаки є мутантами, тому швидкість їхніх реакцій…

– Не розумію, про що ви говорите, пане магіку. – Войовниця скривила губи ще паскудніше. – Занадто вже ваші слова вчені. Я одне відаю: жоден рубайло, якого знала я чи знаю, не може рівнятися із Ґеральтом з Рівії, Білим Вовком. Тому я не вірю, що міг він бути переможеним у битві, як пан ґном тут теревенить.

– Кожен рубайло – дупа, якщо ворогів купа, – відгукнувся прислів’ям Шелдон Скаґґс. – Так ельфи кажуть.

– Ельфи, – прохолодно заявив високий світловолосий представник Старшого Люду, який стояв поряд із чарівним капелюшком, – не звикли висловлюватися так по-простацькому.

– Ні! Ні! – запищали з-за зелених кашне дочки комеса Віліберта. – Відьмак Ґеральт не міг загинути! Відьмак знайшов призначену йому Цірі, а потім чародійку Йеннефер, і всі троє жили довго й щасливо! Правда ж, майстре Любистку?

– Це ж балада була, зацні панянки, – позіхнув спраглий до пива гном, виробник залізного реманенту. – Де б у баладі правду шукати? Правда – одне, поезія – інше. Узяти хоча б оту… Як її там було? Цірі? Ну, славетну Несподіванку. Уже ж її пан поет цілком з пальця висмоктав. Бував я у Цінтрі, та й не раз, і знаю, що тамтешній король і королева бездітною парою жили, ані дочки, ані сина не мали…

– Брехня! – крикнув рудий чоловік у куртці з тюленячої шкіри, з картатою хусткою на голові. – Королева Каланте, Левиця з Цінтри, мала доньку, звали її Паветта. Ота разом із чоловіком пропала під час морської бурі, морська безодня їх поглинула, обидвох.

– Самі ж бачите, не брешу я! – призвав усіх у свідки залізний реманент. – Паветтою, а не Цірі, звалася принцеса Цінтри.

– Цірілла, прозвана Цірі, власне, донька отієї втонулої Паветти, – пояснив рудий. – Онука Каланте. Не принцесою вона була, а княжною Цінтри. Саме вона – оте призначене відьмакові Дитя-Несподіванка, це її, ще до того як народилася, королева поклялася віддати відьмакові, як це пан Любисток наспівував. Але відьмак її знайти та забрати не зміг, тут пан поет із правдою розминувся.

– Розминувся, аякже, – втрутився у розмову жилавий молодик, який, судячи з одягу, був підмайстром у мандрівці, яка передувала екзамену на майстра. – Оминуло відьмака його призначення. Цірілла загинула під час облоги Цінтри. Королева Каланте, перш ніж кинутися з вежі, власноруч заподіяла княжні смерть, аби живою та не потрапила у пазурі Нільфгарду.

– Не так воно було, зовсім не так, – запротестував рудий. – Княжну вбили під час різанини, коли намагалася вона втекти з міста.

– Так чи інакше, – крикнув залізний реманент, – не отримав відьмак отієї Цірі! Збрехав поет!

– Але красиво збрехав, – сказала ельфійка в капелюшку, притуляючись до високого ельфа.

– Не про поезію тут мова, тільки про факти! – заволав підмайстер. – Кажу ж, княжна загинула від рук власної бабці. Кожен, хто в Цінтрі був, може те підтвердити!

– А я кажу, що вбито її на вулицях, коли втікала, – заявив рудий. – Знаю про те, бо, хоч і не родом із Цінтри, був я у дружині ярла зі Скелліґе, який допомагав Цінтрі під час війни. Король Цінтри, Ейст Турсех, як усі знають, за походженням із островів Скелліґе, був ярлу дядьком. А я у дружині ярла бився у Марнадалі й у Цінтрі, а потім, після поразки, під Содденом…

– Ще один комбатант[4], – буркнув Шелдон Скаґґс до ґномів, які збилися навколо нього. – Самі герої й воїни. Гей, людці! Чи є між вами хоч один, котрий не воював під Марнадалем чи Содденом?

– Жарти не на часі, Скаґґсе, – докірливо промовив високий ельф, обіймаючи красу в капелюшку в спосіб, що мав би розвіяти можливі сумніви інших залицяльників. – Нехай тобі не здається, що під Содденом ти бився сам-один. Я, щоб далеко не шукати, також брав у тій битві участь.

– Цікаво, з якого боку, – сказав Радкліффу комес Віліберт пошепки, але добре чутно, що ельф цілковито проігнорував.

– Як скрізь відомо, – продовжував він, навіть не глянувши в бік комеса й чародія, – десь понад сто тисяч вояків устало на полі в другій битві під Содденом, з яких щонайменше тридцять тисяч було вбито чи покалічено. Подякувати нам належить панові Любистку, що в одній зі своїх балад він увіковічив той славетний, але страшний бій. І в словах, і в мелодії тієї пісні чув я не вихваляння, а попередження. Повторюю, хвала й безсмертна слава панові поетові за баладу, яка, може, дозволить у майбутньому уникнути повторення трагедії, якою була та жорстока й непотрібна війна.

– Ич, – сказав комес Віліберт, дивлячись на ельфа з викликом. – Цікаві речі ви, мосьпане, відшукали в баладі. Кажете, непотрібна війна? Хотіли б уникнути трагедії у майбутньому? Маємо ми розуміти, що, коли б Нільфгард ударив по нам знову, ви радили б капітулювати? Покірно прийняти нільфгардське ярмо?

– Життя – це дар безцінний, і належить його берегти, – холодно відказав ельф. – Ніщо не виправдовує різанин і гекатомб[5], якими були обидві битви за Содден, і програна, і виграна. Обидві коштували для вас, людей, тисяч життів. Втратили ви нечуваний потенціал…

– Ельфійські балачки! – вибухнув Шелдон Скаґґс. – Дурнувата балаканина! То була ціна, яку треба було заплатити, щоб інші могли жити гідно й у мирі, замість того аби дати нільфгардцям закувати себе в кайдани, осліпити, загнати під батіг до сіркових шахт і соляних копалень. Ті, хто загинув геройською смертю і, дякуючи Любистку, житиме вічно в нашій пам’яті, навчили нас, як боронити власний дім. Співайте ваші балади, пане Любистку, співайте їх усім. Не піде наука ваша плазом, а повернеться до всіх нас, от побачите! Бо не

1 ... 3 4 5 ... 21
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відьмак. Кров Ельфів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Відьмак. Кров Ельфів"