Читати книгу - "Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін"

Стежив за хвірткою з різних точок спостереження. В хату ніхто не заходив і не виходив теж.

О сімнадцятій годині я кинув і плюнув.

На мене чекала справжня робота. І я не вправі був відволікатися на особисте. А що особисте, вже тоді підказала моя совість.

Уночі наснився маленький круглий стіл з хати Горобчик.

На стіл хотіли поставити в труні тіло вбитої жінки, щоб почати прощання. Труна не вміщалася. Втрачала рівновагу і хотіла впасти.

Труну зняли.

На стіл вляглася інша жінка, така ж, як у труні, тільки гола, зі словами при цьому:

— Треба не так, а ось так.

Вона скрутилася калачиком, наче немовля в утробі. І вийшло добре.

Їй сказали:

— Якщо ти так добре тут умістилася, то ми з тобою будемо прощатися навіки. А Лілія нехай цвіте і пахне далі.

Можливо, останні слова я додумав. Але суть така.

Не буду приховувати. Я відразу особисто на себе багато взяв. Не поділився з товаришами і друзями по роботі враженнями. І в результаті варив усе в собі самому.

Загалом, по суті справи, нічого й не було. Але до будинку на вулиці Клари Цеткін я став не на жарт придивлятися. Звичайно, у вільний від тривожної служби час.

Так, я встановив, що в будинок постійно (за два дні кілька разів) ходила кравчиня Лаєвська.

Кілька разів туди-сюди тинявся старий єврей з торбою.

Виявилося, що гавкає пес. Раніше, у загиблої Лілії Горобчик, двір на ланцюгу не охоронявся.

Цвинтарша назовні не з’являлася.

І головне — Єви Горобчик не спостерігалося аж ніяк.

Світло у вікнах знадвору, де парканчик нижче, горіло допізна. Години до одинадцятої вечора.

Факти — уперта річ. І факти промовляли, що їх треба осмислювати. Осмислювати не виходило.

Ясніше ясного вставав один-єдиний факт — Єва Горобчик. Як така.

Між іншим, моє сімейне життя в той час уявляло з себе родину з трьох осіб: я, моя дружина Любов Герасимівна і донька Ганнуся чотирьох років.

Ми наймали кімнату у старих на прізвище Щупак і не мріяли про краще, оскільки незабаром нам обіцяли власну площу в новенькому бараку на Войкова. А якби ми народили нашвидку ще дитинку, то можна було сподіватися й на квартиру у відомчому будинку на вулиці Коцюбинського. Але з другою дитиною у нас не виходило. Тим більш на замовлення.

І ось особисто від себе, у цивільних брюках і білій сорочці я вирушив до Лаєвської Поліни Львівни.

Вона не здивувалася. Зустріла як рідного.

— Михайле Івановичу, нарешті ви прийшли! В місті таке кажуть, таке надумують… Саме щодо вас надумують. Я вам про плітки на різні теми не кажу. Вам це й без мене відомо. Я вам, коли хочете, що стосується вас, розповім. А ви вживете заходів. Тому що залишати не можна. Не той зараз час, щоб залишати.

Я запитав, що конкретно мається на увазі.

Лаєвська показово збентежилася і стала розповідати.

А розповіла вона про наступне.

У місті ходять чутки про справу Горобчик. У провину нині покійного артиста Мойсеєнка ніхто з людей не вірить. Мене звинувачують в упередженому ставленні до єврейської нації і що я нібито зам’яв слідство. Словом, констатують, що справа темна. А коли Малка Цвинтар поділилася із сусідами новиною про мій візит і знайомство з Євою Горобчик, Малці Цвинтар зауважили, що від мене ніхто іншого й не чекав, тому що я особисто розпочате слідство штучно прикінчив і тепер маю намір заткнути рота саме Єві Горобчик, як найближчій спадкоємиці Лілії.

Тут я Лаєвську зловив буквально за язика.

Кажу:

— І коли ж це стара Цвинтарша розносила дурниці по людях, в який день? Учора, позавчора? Чи коли? Ви подумайте, Поліно Львівно. На чутки час треба. Чутки — не малі діти, вмить не народжуються.

Лаєвська бовкнула:

— Не знаю, але Малка ділилася з людьми. А люди з нею. Рота не зашиєш.

А з ким Малка могла ділитися у великих масштабах? Вона ж у місті нова. Інша річ Лаєвська.

— Я вам відповідально заявляю, Поліно Львівно. Авторка цих чуток — саме ви. І не до вас Цвинтарша ходила туди-сюди. А ви до неї самі швендяли по сто разів за один день. І вже потім від себе розносили містом різні дурниці. Дивіться мені в очі своїми очима! У підлозі нічого немає. І на стелі немає. В очі мені дивіться, будь ласка, поки я по-доброму прошу!

Лаєвська з люттю глипнула на мене в загальних рисах, не у вічі, звичайно, на очі у неї забракло сміливості:

— Знаєте що, Михайле Івановичу… Ви до мене в білій сорочечці завітали. І без пістолета. То я вам тому скажу, що ви не все знаєте і можете вивести не все на чисту воду.

— Ну і яка там у вас вода, Поліно Львівно? Покажіть! Ну, покажіть!

Терпець мені уривався. Не тому, що якась баньката немолода баба до мене товстезними стегнами горнулася, а тому що мені стало прикро. Я не шкодував свого життя. А вона ніби дивилася зверху і бачила.

— Михайле Івановичу, справа ж Лілечки замкнена на замочок, правильно?

— Ну.

— Ну то. А ключик у кого?

— Ваші єврейські загадки я розгадувати не маю наміру. Не за те я кров проливав. І зараз ризикую заради вас.

Тут Поліна Львівна схопила мене за руку і просто в очі прошипіла, і дух від її шипіння линув схожий на парфуми «Червона Москва», але дуже прогірклі:

— Ви в місті скільки часу? Ну, п’ять років. Щонайбільше. Але справа не в часі. Я тут теж недавно. Тільки ви, Михайле Івановичу, лише коли вас робота змушує, з людьми розмовляєте. А я з власної волі все знаю, всіх знаю. І це не ви мені послугу робите,