Читати книгу - "3001: Остання одіссея, Артур Чарльз Кларк"

— Шкода таке чути. Людська раса, вочевидь, зіпсу­валася.

Він обережно випробовував її, намагаючись знайти межу її терплячості й накреслити ескіз особистості. Було очевидно, що їм доведеться проводити разом багато часу і що він муситиме залежати від неї сотнею різних способів. Але він досі не був певен, чи вона йому сподобається — можливо, вона бачила в ньому лише захопливий музейний експонат.

На чималий подив Пула, вона погодилася з кри­тикою.

— Мабуть, це правда — в деяких аспектах. Певно, ми слабші фізично, але здоровіші й краще пристосовані за більшість людей, що коли-небудь жили на світі. Шляхетний дикун завжди був міфом.

Вона підійшла до маленької прямокутної пластини, встановленої у дверях на рівні очей. Пластина була завбільшки як незліченні журнали, що розплодилися в далеку епоху друку, і Пул помітив, що принаймні одна така була в кожній кімнаті. Зазвичай вони були порожні, але іноді на них з’являлися лінії повільно прокручуваного тексту, абсолютно позбавленого сенсу для Пула, хоч більшість слів і були знайомі. Одного разу пластинка в його номері почала видавати настирне пищання, яке він пропустив повз вуха, розсудивши, що хтось інший розбереться з цією проблемою, хоч би в чому вона полягала. На щастя, той шум припинився так само раптово, як і почався.

Доктор Воллес приклала долоню до пластинки, а за кілька секунд прибрала. Вона глянула на Пула, усміхнулася й сказала:

— Підійдіть-но й погляньте.

Напис, що зненацька з’явився, був доволі зрозумілий, коли він повільно прочитав його: ВОЛЛЕС, ІНДРА [Ж2970.03.11/31.885//ІСТ. ОКСФОРД].

— Гадаю, це значить «Жінка, дата народження — 11 березня 2970 року» і що ви зайняті на історичному факультеті в Оксфорді. І гадаю, що 31.885 — це особистий ідентифікаційний номер. Правильно?

— Відмінно, містере Пул. Я бачила деякі ваші імена електронної пошти й номери кредитних карток — страхітливі послідовності циферно-буквенної маячні, яку ніхто не здатен запам’ятати! Але всі знають дату свого народження, а її з нами ділять не більше за 99999 інших людей. Тож п’ятизначний номер — це все, що треба… А коли хтось би й забув його, то це насправді не важливо, бо він — частина вас.

— Імплант?

— Так. Наночип при народженні, по одному в кожну долоню для безпеки. Коли вам його вживлятимуть, ви нічого не відчуєте. Але з вами виникла невелика проблема…

— Яка то?

— Зчитувачі, що траплятимуться найчастіше, надто обмежені, щоб повірити у вашу справжню дату народження. Тож ми, з вашого дозволу, додали вам тисячу років.

— Дозвіл надано. А решта іденти?

— Необов’язкова. Можете залишити поля порожніми, вказати свої інтереси чи місце проживання — або використовувати для особистих повідомлень, глобальних чи направлених.

Пул був твердо впевнений, що деякі речі не змінилися за ці століття. Велика частка тих «направлених» повідомлень будуть справді дуже особисті.

Він задумався, чи в цю епоху ще існували самопризначені або державні цензори і чи їхні намагання покращити людську мораль успішніші за ті, що докладалися в його часи.

Треба буде спитати про це доктора Воллес, коли вони ліпше познайомляться.

Розділ 4. Кімната з краєвидом

— Френку, професор Андерсон вважає, що ви достатньо набралися сил для короткої прогулянки.

— Дуже радий це чути. Ви знаєте вислів «на стіну лізти»?

— Ні, але можу здогадатися про його значення.

Пул так пристосувався до низької сили тяжіння, що його теперішні довгі кроки здавалися йому абсолютно нормальними. Десь 0,5 g за його розрахунками — ідеально, щоб добре почуватися. Дорогою вони зустріли всього кількох людей — жодного знайомого, але кожен усміхнувся, впізнавши їх. «На цю пору, — сказав собі Пул з дрібкою зарозумілості, — я мушу бути однією з найвідоміших знаменитостей світу. Це має добряче стати в пригоді, коли я вирішу, що робити з рештою життя. Яке триватиме щонайменше ще одне сторіччя, якщо вірити Андерсонові».

Коридор, яким вони гуляли, був геть непримітний, хіба що часом траплялися пронумеровані двері, на яких були однакові панелі-зчитувачі. Пул пройшов за Індрою добрих дві сотні метрів, як раптом спинився, вражений тим, що раніше не усвідомлював такої сліпучо-очевидної речі.

— Ця космічна станція, мабуть, велетенська! — вигукнув він.

Індра усміхнулася до нього.

— У вас же був такий вислів: «Ти ще не багато бачив»?

— «Не все бачив», — автоматично поправив він. Пул ще й досі намагався оцінити масштаб цієї конструкції, коли зіткнувся з іншою несподіванкою. Хто б міг уявити собі космічну станцію достатнього розміру, щоб вона могла похвалитися власною підземкою — звісно, мініатюрною, з одним маленьким вагончиком, що міг вмістити лиш десяток пасажирів.

— Оглядова зала № 3, — наказала транспортові Індра, і вони хутко й нечутно рушили від станції.

Пул перевірив годинника на майстерно зробленому ремінці, функції якого він ще не закінчив досліджувати. Одною з маленьких несподіванок стало те, що весь світ тепер жив за Універсальним часом: розвиток глобальних комунікацій пожбурив у небуття переплутані клаптики часових зон. Про це багато говорили в двадцять першому сторіччі й навіть пропонували замінити сонячний час сидеричним. Тоді впродовж року сонце рухалось би за годинниковою стрілкою і заходило б у той самий час, у який сходило за шість місяців до того.

Однак з цієї пропозиції «Однакового часу під сонцем» нічого не вийшло, як і з інших, галасливіших спроб реформувати календар. Це завдання, як цинічно зазначалося, мусить почекати якогось значнішого прориву в технологіях. Звісно, настане час, коли одна з менших помилок Бога буде виправлена і орбіта Землі буде скоригована так, щоб кожен рік складався з дванадцяти місяців рівно по тридцять однакових днів кожен.

Скільки Пул міг судити зі швидкості й часу, що минув, вони мали проїхати щонайменше три кілометри, перш ніж вагончик нечутно зупинився, двері розчинилися, і нейтральний робоголос протягнув: «Приємних вам краєвидів. Сьогодні хмарний покрив — тридцять п’ять відсотків».

Нарешті, подумав Пул, ми наближаємося до зовнішньої стінки. Але була інша загадка: попри подолану відстань, ані сила, ані напрям гравітації не змінилися! Він не міг уявити таку величезну обертову космічну станцію, щоб вектор сили тяжіння не змінювався з кожним переміщенням… Чи могли вони все-таки бути на якійсь планеті? Але він почувався б легшим — здебільшого куди легшим — на будь-якій іншій потенційно населеній планеті Сонячної системи.

Коли відчинилися зовнішні двері платформи й Пул побачив, що заходить до невеликого повітряного шлюзу, то зрозумів, що вони справді в космосі. Але де ж скафандри? Він тривожно озирнувся: бути так близько до вакууму голим і незахищеним — це суперечило всім його інстинктам. Одного такого разу йому було досить…

— Майже прийшли, — підбадьорила Індра.

Відчинилися останні двері, і він подивився в абсолютну чорноту космосу крізь велетенське вікно, що вигиналося і горизонтально, і вертикально. Він почувався золотою рибкою в акваріумі й сподівався, що ті, хто проєктував цей зухвалий шедевр інженерної думки, точно знали, що робили. Вони, безперечно, володіли кращими будівельними матеріалами за ті, що існували в його час.

Хоч за склом мусили світити зорі, його пристосовані до світла очі не бачили за вигином велетенського