read-books.club » Сучасна проза » Дофін Сатани, Олесь Ульяненко 📚 - Українською

Читати книгу - "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"

214
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Дофін Сатани" автора Олесь Ульяненко. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 3 4 5 ... 80
Перейти на сторінку:
його лють — з'явилася інша із-за кутка, вихляючи широкими, повними стегнами і крижами, тонка у станові, але з тяжким селянським обличчям, з чорними очима, що нагадували йому офорти німецьких художників п'ятнадцятого століття, де зображалися суди над відьмами. Іван побачив її круглі сідниці. Вітер закушпелів, гарячий, сопуховий вітер, і підняв спідницю, заголивши стрункі ноги, голий зад і дбайливо поголений лобок. Іван, злякавшись, підняв до рота пальці, наче обрізався. У горлі першило. Його розібрало кашлем. Тоді він вдягнувся, повільно, як одягаються люди, які ще не знають, куди підуть, що робитимуть, але напевне готові до чогось, як готовий мінер чи сапер до вибуху, що забере його життя. Він відчував на плечах, на тілі кожен шов, кожен ґудзик, кожну складку. Наразі йому прийшло в голову купити молока. У ліфті на нього сапонуло прохолодою. Жіночі запахи, — він ловив їх усюди, звідусіль, кроплячись потом, як перед першою злучкою, бриючись, як перед першим разом, вдихав він ті запахи, тонкі і щипучі, з осіннім вітром, протруєні чоловічим потом, самотні, а від того розбещені, що можна вгадати сороміцькі думки, разом з брудною білизною, рожевими менструальними водами, брудними вульвами, з трихомоназом, далекими заморськими принцами, порцеляновими мріями, і ці запахи перемішувалися з дорогими імпортними сигаретами, де впевнено витав запах тривкого і спокійно статку, що його можна сплутати з щастям. О, він їх не тільки вигадував, накликаючи вночі дивні сни, а леліяв у пам'яті своїй, як священик трепетно чекає празника, щоб виголосити громаді своє звернення. Де є все, тільки так мало місця тому, для кого і чому читалася проповідь та молитва. А коли вислизнув тихо на причманілу вулицю, омившись по самі плечі жаскими хвилями спекоти, глянув на піски і в спаленій миттєвості, що вивернула його нутрощі, зрозумів, до чого закликав його прибулець і що він має робити. Чомусь з пустотою, з тією, що передує кінцевому вибору, подивився на озера, що вихолоняли сірими тарілками десь серед глибини білих пісків.

Іван пішов іншою дорогою, хоча так йти було набагато швидше; з цього місця, де тільки пісок, видно стіну універсаму, червону, облузану, з двома благенькими тополями, що навряд чи можна назвати тополями: дерева бідненько витягувалися який рік підряд, дрібно тремтіли і гнулися за вітром. Він обійшов звичне місце, наче воно чимось уражене, закинувши, по всьому, велетенський гак, але у півдороги це його розлютило, аж пахнуло у ніздрі паленою гумою, аміаком, ще чимось, і Білозуб Іван навіть закашлявся. Потім відчув шкребку пустоту в голові, подумав чи уявив, як туди залазять блохи і насипається пісок, а тому здригнувся від самої думки, яка не виявилася для нього ані потворною, ані бридкою; просто пробрала дрож. Дорогою він зустрів колишнього зека, а зараз ні те ані се, на прізвисько Комета. Той сидів у дранті і листав брошурки, зовсім не звертаючи уваги на спеку. Очі пусті, тільки болісно стиснуті зіниці, до тонкого наркотичного блиску, хоча Комета вживав іноді спиртне, а про наркотики і думати було нічого. Проте Іван Білозуб злякався появи Комети, і навіть заходячи до брудного, з роїщами різних видів мух, гастроному, де не вистачало тільки цеце, що зависли капшукоподібними грибами над блідими купами м'яса, висохлими оселедцями, із закрученими хвостами, схожими на тараню, він якось підтиснув плечі, але зразу ж укляк, коли подибав перед собою репане, африканського виду обличчя, а перше — у ніс шибонуло запахом того ж таки аміаку, гноїща, лайна і ще чогось, а ще далі голос, а за голосом дві пари відчужених і холодних очей:

— Побійся Бога. Не роби того, що намислив. Не можна того робити. Глянь сюди. Почитай, тут все сказано. Ось, почитай. Будь розумнішим, ще не пізно. У мене сьогодні був віщий сон.

Іван з'южився, наче хто ударив його по яйцях: продавщиці, червонолиці, з рожевими балабухами грудей, з ротами, повними золотих зубів; тут були ніжні обличчя, навіть тендітні до інтелігентного, на які він не тільки задивлявся, а тому це викликало у нього розгубленість, наче хто його роздягнув перед велетенським натовпом, і сам собі потім дивуючись, він закричав на весь порожній універсамі

— Іди звідси, нечистий. І свою штундистську літературку забери, а не то я засуну тобі її в сраку, — Іван подивився на продавщиць, ті, в свою чергу, на нього, аж тоді зареготали, аж зуби блиснули, пустили гуляти золотих зайчиків смердючими оселедцями, що підходили у солоному сиропі, розфасовані дбайливо бляшанками. Одну він знову виокремив про себе, з карими очима, привітною усмішкою, і, глянувши на неї, знову набрався впевненості, ну, як нормальний мужчина. А після того він взяв молока і пішов, впевнений у тому, що треба робити.

Іван швидко повернувся додому. Він довго дивився у вікно, на піски, як людина, що втратила мову, забула сьогоднішній день. Він дивився на пустирища, але навряд чи бачив пустоту та вітер над дюнами, а так, начебто перед ним відкрилися великі життєві таємниці, і він побачив дивовижні світи. Тільки від збудження почало різати в паху. Йому знову захотілося того солодкого спустошення, як по приході Ангела, коли навіялося стільки невідомих запахів.

Проте реальний тяжкий звук відбійного молотка розколошкав цей кришталевий світ. Він заздрісно потягнувся до жінок поглядом, облизав губи, пошерхлі, розчервонілі, як у школяра. Світ пропах жінками, які хотіли його, але не знали, де шукати, навіть з якими він знався, о, зараз не знали хто він. Гуркіт відбійного молотка згори ламав і рушив його тремтливу чарівність. Він вже не міг цього терпіти, тому треба швидко покласти цьому край. Він хотів дослухатися до голосів, що полилися до нього звідусіль, здебільше добрі, трохи злі; ті, що були м'якими, розтопленими як віск, їх можна розпізнати на запах, говорили майже те, що говорив прибулець, трохи інакше, трохи дурнувато, але щоб вгадати їх, не треба ніякого зусилля. Вони тільки потверджували те, що говорив Ангел, переконуючи Івана в правильності вибору. Він сидів, уважно дослухуючись голосів, відділяючи від злих, що весь час заперечували, не тішили; тоді Іван випив підряд дві склянки холодного молока, підібрав старий, але ще досить міцний одяг і вийшов з кімнати впевненим кроком.

Слідча бригада зустріла Івана на майданчику між двома поверхами. Будинок кооперативний, тож завжди такі повні дивакуватих, міщанських нововведень, з геранню і кактусами, трояндами і левкоями у горщечках, що нагадували свинячі корита, і ними заставляли всі поверхи уряд. Він поливав червоні, як кров, троянди, що неотесана бригада сприйняла — всі до одного, — за болгарський сорт, а

1 ... 3 4 5 ... 80
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дофін Сатани, Олесь Ульяненко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"