Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 1, Анджей Збих"

Рад. Він сам вирішив залишитися в Росії. Там, за рубежем, за кордоном, як тоді казали, не мав нікого з близьких чи рідних; мати й сестри мешкали в Ленінграді, нікого з дальшої рідні не знав; і все ж, коли перетворювалася в руїну держава, якої він не любив, коли німці входили до Варшави, що він її і в очі не бачив і котру опромінювало тільки тепло материних споминів, — в Якубовського до болю стискалося серце, і він не раз мусив загризатися з деякими приятелями, котрі загибель панської Польщі сприймали з явним задоволенням. Із Рум’янцевим, щоправда, ніколи не дійшло до суперечки на цю тему. В день капітуляції Варшави Рум’янцев міцно потис йому руку.

— Підуть, як і прийшли, — сказав. — А може, і ти ще повернешся?

Отже, і Рум’янцев, — подумав тепер Якубовський, — переконаний, що має початись війна, що німці наважаться-таки на згубний для них (а в цьому Якубовський, вихованець Академії імені Фрунзе, був цілком певний) наступ.

Полковник знову глянув на годинник. Треба повертатися. Рум’янцев просив його перевірити зізнання того хлопчиська, Станіслава Мочульського, який утік з концтабору поблизу Крулевця із наміром поінформувати радянські власті про концентрацію уздовж їхнього кордону німецьких військ. Цей юнак сказав Якубовському, що, якби виникла війна, він прагнув би вступити до лав Червоної Армії і битися з спільним ворогом.

— Хто знає, хто знає, — мовив Якубовський по-польському. Хлопець здивувався і зрадів; зрадів, мабуть, більше-таки.

— Ви — офіцер їхньої армії і володієте польською мовою?

— Так, — сказав йому тоді Якубовський, — так, я — поляк і офіцер Червоної Армії.

Привабив його цей хлопчисько своїм запалом, патріотизмом, відсутністю пози. Він не приховував перед Якубовським на допиті, що наважився тікати в Росію не без внутрішнього опору, що його переконали в цьому аргументи французького комуніста, з яким разом тікали вони і кого по дорозі згубив він. Не намагався переконувати Якубовського, що захоплений устроєм, який панує в Росії, сказав, що не цікавився політикою, що єдиним його прагненням є воювати проти німців, відомстити за смерть близьких і за поразку батьківщини.

Хлопця Якубовський наказав, звичайно, взяти під замок, додав, однак, щоб перебіжчика годували добре, бо ж схуд під час втечі, а може, під час перебування в концтаборі. Полковник зобов’язаний був перевірити правдивість даних, що їх повідомив хлопець, а на це пішло близько двох тижнів. Сьогодні, власне, отримав підтвердження. Перевірити все, звісно, не вдалося, та в основному факти співпадали. Треба буде хлопця звільнити, його пошлють, напевне, десь у глиб Росії — так і не здійсниться його прагнення воювати з німцями, хоч його вміння розмовляти по-німецьки, якщо воно справді так, могло б десь знадобитися. “Дозволить Рум’янцев — залишу його при собі як перекладачам, — вирішив полковник, входячи в під’їзд штабного будинку.

Виявилося, треба ще почекати. Солдатик, що охороняв вхід до кабінету начальника, був невблаганний. Погодився тільки подзвонити по телефону й повідомити, що полковник Якубовський вже прибув. Із задоволенням повторив Якубовському, що начальник прийме його лише через десять хвилин.

— Він зайнятий, — додав солдат дружнім тоном, — якогось фріца допитує.

Якубовський, спершись на парапет коридорного вікна, курив і роздумував над цією єдиною дружньою фразою солдата-канцеляриста. Не сказав, бач, що допитує німця, а фріца. Цим єдиним словом окреслив своє почуття і ставлення до країни, яка, принаймні офіційно, вже півтора року носить наймення доброго сусіда. “Справжнє почуття народу”, — не без приємності подумав полковник і раптом із здивування аж випустив цигарку. Ні, він не може помилитися, хоч це й зовсім неймовірно. З кабінету начальника, під конвоєм червоноармійця, виходив той поляк, якого він залишив у себе, в гарнізонній гауптвахті. Той самий, тільки трохи інакше одягнений. “Що він тут робить?” — встиг ще подумати, бо Рум’янцев уже помітив його і жестом руки запрошував до себе. Якубовський спостеріг, що Рум’янцев аж ніби помолодів, почав жвавіше рухатися, навіть його звично не випрасувана гімнастерка здавалася менш зім’ятою, ніж завжди.

— Радуйся, брате, — сказав, — лід рушає. Можливо, нарешті, там, угорі, — співрозмовник Якубовського мимоволі глянув на портрет, що висів над столом, — зрозуміють, що це не жарти. Маєш для мене щось цікаве?

— Зараз, зараз, — мовив Якубовський, ще не охолонувши від здивування. — Поки складу рапорт, скажи мені, будь ласка, яким чином ти доставив його сюди? Адже вранці, коли я виїжджав, він ще сидів у мене в підвалі.

— Хто? Кого? — не зрозумів Рум’янцев.

— Не прикидайся. Той поляк, Станіслав Мочульський. Власне, я збирався попросити тебе, щоб ти дозволив мені взяти його за перекладача. Хлопчисько добре володіє німецькою і, звичайно, польською; зможе порозумітися по-російськи.

— Хто? — Рум’янцев, і справді нічого не розумів.

Отже, Якубовський мусив розповісти послідовно про все, як два тижні тому прикордонники впіймали на багнищах якогось озброєного карабіном цивільного, котрий пробирався в напрямі їхньої частини. Зважаючи на відібраний карабін, спійманого передали Якубовському. Хлопець зізнався, що втік з концтабору для іноземних робітників під Крулевцем, що забив німецького вартового, прихопив його карабін і бажає повідомити радянські власті про концентрацію німців поблизу кордону, а також, якщо зайде потреба, хотів би взяти участь у боротьбі проти спільного ворога. Повідомлене втікачем уже в основному перевірили — все співпадало, тільки часу не знайшлося вранці, щоб поговорити з хлопцем. І Якубовський дуже здивувався, коли побачив, що той поляк виходить з кабінету Рум’янцева.

— Ти помилився, — спокійно промовив Рум’янцев. — Це зовсім не поляк, це німець з Литви, зветься Ганс Клосс.

Тепер Якубовський зробив таку безглузду міну, що Рум’янцев аж засміявся й поплескав полковника по плечі.

— Скільки ти вранці вихилив? Склянку чи дві?

— Чоловіче, — відповів Якубовський, — я ж бачив цього конвойованого з відстані двох метрів, при ясному світлі, а допитував його, мабуть, з десяток разів. Тут не може бути помилки. Невже ти коли-небудь у житті бачив двох однакових типів? Хіба що вони — близнюки.

— З одного яйця вилупились, — уточнив Рум’янцев. — Однак я можу поклястися тобі, що цей тип зветься Ганс Клосс. Ми маємо підозру і навіть деякі докази, що він працював на німецьку військову розвідку — абвер. Підтвердженням цього може бути припущення, що німці звернулися з пропозицією обміняти цього типа на дівчину, яка в Білостоці працювала на нас. Напевне, доведеться так і зробити, бо якихось конкретних доказів проти нього не маємо. А мовчун він, як рідко хто.

— Обміняти, кажеш? — В голові Якубовського народилася думка, на перший погляд зовсім абсурдна.

— Такий схожий? — запитав Рум’янцев. — Це цікаво, дуже цікаво.

“Невже і він думає про те ж саме?” — розмірковував Якубовський. Дальші слова Рум’янцева нібито