read-books.club » Публіцистика » Речі і люди. Есей про споживання, Вольфґанґ Шивельбуш 📚 - Українською

Читати книгу - "Речі і люди. Есей про споживання, Вольфґанґ Шивельбуш"

223
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Речі і люди. Есей про споживання" автора Вольфґанґ Шивельбуш. Жанр книги: Публіцистика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 3 4 5 ... 46
Перейти на сторінку:
не йдеться про пожирання у сенсі з’їдання. Мудрість мови каже про час, що гризе речі, але ж не йдеться про те, що він їх ковтає.

Образ руїн, запропонований Георгом Зіммелем, указує у тому самому напрямку. Його руїна – не результат штучної дії людей (бомбардування, підрив), а частково зруйнована будівля внаслідок природної руйнації (вплив метеорології, часу). Природний занепад створених людиною речей – це не що інше, як форма споживання з боку природи. Для Зіммеля привабливість руїни полягає в тому, що, тимчасово набувши внаслідок дії людини форму штучного продукту, природа відновлює свої права і владу. «Занепад – це помста природи за насильство, вчинене духом, що надав їй форму за своїм образом»[9].

Черевики Ван Гога – руїна у сенсі Зіммеля, оскільки їхнє споживання через використання людиною є чистим природним споживанням. Надання черевикові форми ноги природою, її фізіологією – руйнація її первинної «штучної» (отриманої в процесі виробництва) форми. Ба більше, своїми виділеннями нога просочує халяву й устілку, асимілює її подібно до органічного процесу асиміляції. Відчуття належності речей щоденного використання до власного тіла має тут своє фізіологічне підґрунтя.

Своєрідною алегорією відносин асиміляції, споживання і руйнації є ритуал зав’язування краватки, якому завдячує певною часткою своєї слави у 1800 році англійський денді Бо Браммель. Усе почалося з того, що його слуга підніс йому на таці купу лляних накрохмалених шийних хусток (тодішня форма краватки). Браммель обрав одну з них. Піднявши підборіддя він звільнив місце, аби прикласти хустку до шиї (начебто простий, проте насправді надзвичайно вишуканий ритуал). Останній і вирішальний крок полягав у повільному опусканні підборіддя, аби затиснути хустку в місці складки. Складка була продуктом випадку і наміру, або, згідно з тодішнім панівним філософсько-літературним поняттям моди, – генія. Ритуал Браммеля передбачав, що за незадовільного результату цей процес повторювався доти, доки складка не набувала естетичної довершеності. Невдала спроба поз­бавляла краватку другого шансу. Тут діяло невблаганне бальзаківське правило: «La cravate c’est l’homme»[10].

Споживання Браммелем краваток становило собою con­spi­cuous consumption[11] у чистій формі, яка наближається до потлачу як ритуалу руйнації. Проте водночас воно містило в собі також акт продукції. Адже псування (споживання, руйнація) хусток призводило до появи краватки. Ця продукція краватки відбувається за тим самим законом, що й виготовлення омлету з розбитих яєць і столу зі зрубаних дерев. Економісти створили для цього поняття-двійники «продуктивного споживання» та «споживчої продукції».

*

Ніхто у ХІХ ст. так не переймався тотожністю споживання і продукції, як Карл Маркс. Фрази, як-от: «Продукція є безпосереднім споживанням, споживання є безпосередньою продукцією» («Економічні рукописи 1857–1859 років»), – проходять крізь увесь його творчий доробок, подібно до теми фуги. Ми вже бачили, що приймання їжі та її перетравлювання тлумачаться як первинне споживання в усіх економічних теоріях. Проте, якщо зазвичай про це тільки згадується, Маркс робить із цього справжній культ. З фізіології своєї доби він запозичив поняття обміну речовин та інтронізував його як центральну метафору своєї теорії виробництва-споживання. Продуктивна праця, йдеться в одному знаменитому місці «Капіталу», «споживає свої речовинні елементи, свій предмет і свої засоби, поїдає їх і відтак є процесом їхнього споживання»[12].

Без потужної Марксової метафорики понятійна пара продуктивного споживання та споживчої продукції навряд чи би зробила «кар’єру», пройшовши шлях до поняття творчого руйнування Йозефа Шумпетера і, врешті, до екологічного усвідомлення проблеми руйнівного споживання природи у процесі виробництва[13]. При цьому Маркс не був першим, хто розгледів дволикого Януса у споживанні. Його випередив на п’ятдесят років Жан-Батіст Сей у своєму «Трактаті політичної економії» (1803). Його приклад супу, що споживається робітником і, перетворюючись на працю, переходить на її продукт («On change de la soupe en mousseline»[14]), цілком, навіть з погляду гострослів’я, міг належати Марксу[15].

Проте і Сей був першим лише тому, що дав справі нове ім’я. Що ж до самої справи, то тут він стояв на плечах інших і, до речі, зовсім не свого вчителя Адама Сміта, який був для нього взірцем і для якого споживання беззаперечно було метою виробництва як такого, тож «it would be absurd to attempt to prove it»[16]. Іронія історії економічних ідей полягає в тому, що засновник теорії індустріальної продукції дотримувався традиційного поняття продукції, натомість представники начебто анахронічної теорії, проти якої він виступав, обстоювали набагато сучасніше поняття.

Цією начебто анахронічною теорією була фізіократія, згідно з якою лише сільськогосподарське виробництво створювало нові цінності, тоді як промисловість, що перетворювала наявну сировину на готові продукти, лишалася стерильною[17]. Ця фіксація на «старій» промисловості та нехтування «новою» вели до дискусії щодо фізіократії в цілому – дискусії, в якій промислова революція поставала як переможниця історії, а натомість сільське господарство – як хоч і необхідна, але супротивна щодо будь-якого поступу галузь економіки. У нинішній ситуації подібне співвідношення маємо між «модерною» економікою послуг й інформаційною економікою та реальною економікою, тобто промисловістю, що виробляє реальні вартості.

Що ж традиційне було, проте, в понятті продукції Адама Сміта? І що, попри явну немодерність сільського господарства, зробило «модерним» поняття продукції, якого дотримувалася фізіократія? Та як могло так статися, що промислова економіка під прапором поняття продукції Адама Сміта врешті здобула перемогу?

*

Поняття продукції Адама Сміта є антропоцентричним. На це вказує вже сам центральний термін його теорії – «поділ праці». Поділ відбувається щодо первинної праці людини як цілого, що її можна позначити аристотелевським поняттям poiesis[18]. Вона полягає у взаємодії духу і рук людини у процесі оброблення природної сировини та її перетворення на культурний продукт незалежно від того, чи йдеться про виготовлення браслета або зведення будинку. Без участі рук людини про жодне poiesis не може бути й мови. Той факт, що рука за допомогою інструментів і машин надзвичайно розширює свої можливості, нічого не змінює в тому, що вона лишається джерелом будь-якого poiesis. Ніякий розвинутий мануфактурний поділ праці не заперечує цього її привілею.

На противагу до цього фізіократичне поняття продукції в жодному разі не є антропоцентричним, а є натомість фізіоцентричним. Центральне положення фізіократії проголошує природу єдиним реальним виробником. Реальним для фізіократичного мислення продукт природи є тому, що він доти не існує. Звідси – інша фізіократична дефініція: продукт природи є її подарунком людині. Посіяне пшеничне зерно примножується на землі без участі людини лише завдяки «праці» природи, яку відтак слід розуміти з фізіократичного погляду не як працю, а як силу творення.

Фізіократичний продукт постає не ex nihilo[19], але з природних складових: сім’я, землі, води, повітря, світла.

1 ... 3 4 5 ... 46
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Речі і люди. Есей про споживання, Вольфґанґ Шивельбуш», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Речі і люди. Есей про споживання, Вольфґанґ Шивельбуш"