Читати книгу - "Королева краси з Лінана. Людина-подушка. Усікновення руки в Спокані, Мартін Макдонах"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
МЕҐ: Двоє мужчин — це дуже багато!
МОРІН: Це, може, тобі багато. Тобі. Не мені.
МЕҐ: Двоє мужчин — це страшне, як багато!
МОРІН: Думаєш, мені подобається з тобою тут стирчати? З тобою, старою, висхлою...
МЕҐ: Лярва!
Морін сміється.
МОРІН: «Лярва»? (Пауза.) Якби ж то. Якби ж то. (Пауза.) Іноді я мрію...
МЕҐ: Щоб нею бути?
МОРІН: Про щось інше! (Пауза. Тихо.) Про щось інше. Інакше, ніж оце все.
МЕҐ: Дивні ж у тебе мрії!
МОРІН: Анітрохи не дивні. Нічого в них дивного нема. (Пауза.) І це не єдина моя дивна мрія. Хочеш почути про ще одну?
МЕҐ: Не хочу.
МОРІН: Ще я часом мрію, що ти, вся в гарному, білому, лежиш у домовині, а я, вся в чорному, дивлюся на тебе, і біля мене стоїть хлопець, мене втішає, від нього пахне лосьйоном після бриття, рука в мене на талії. І хлопець мене питає, чи хочу я після похорону піти з ним посидіти в барі.
МЕҐ: І що ти кажеш?
МОРІН: Я кажу: «А давай підемо прямо зараз!».
МЕҐ: Як ти смієш!
МОРІН: Смію!
МЕҐ: На моєму похороні?
МОРІН: На твоєму похороні! Скоріше б він уже!
МЕҐ: Гарні ж у тебе мрії!
МОРІН: Знаю, що негарні, але що є, те є. А ще мрію про той день, коли повипускаю кишки з курей.
МЕҐ: Це дуже негарні мрії! Це жорстокі мрії.
МОРІН: Не знаю, жорстокі чи не жорстокі.
Пауза. Морін сидить за столом з пачкою печива в руках.
МОРІН: Але ти, мабуть, ніколи не вмреш. Сидітимеш тут вічно, на зло мені.
МЕҐ: І таки сидітиму вічно!
МОРІН: Знаю, що сидітимеш!
МЕҐ: На моєму похороні тобі буде сімдесят — скільки тоді мужиків буде в тебе на талії, га? Разом з їхніми лосьйонами?
МОРІН: Мабуть, жодного.
МЕҐ: Правильно, що жодного!
МОРІН: Еге ж. (Пауза.) Хочеш печива «Кімберлі»[4]?
МЕҐ: А пісочних пальчиків нема?
МОРІН: Нема, ти ж усі поїла. Як свиня.
МЕҐ: Ну то давай, яке є. Хоч я такого й не люблю. Це ж «Кімберлі»? І нащо ти його купуєш. «Кімберлі» — жахливе.
МОРІН: Нема мені що робити, тільки думати, як тобі з печивом догодити.
Морін дає Меґ печива. Меґ їсть.
МЕҐ: То ти завтра підеш?
МОРІН: Піду. (Пауза.) Хочеться побачити Пато. Я й не знала, що він приїхав.
МЕҐ: Там ще й оті американці завтра будуть.
МОРІН: То й що?
МЕҐ: Ти вчора казала, що терпіти не можеш американців. Ще й лаялася зі мною.
МОРІН: А тепер я зміню свою думку. Жінки мають таке право.
МЕҐ (тихо): Згадуєш права, коли тобі вигідно.
МОРІН: Мамо, не говори про те, чого не розумієш.
МЕҐ (насмішкувато хихикає; пауза): Мене теж запросили, якщо хочеш знати.
МОРІН (зі смішком): І ти поїдеш?
МЕҐ: Припускаю, що ні.
МОРІН: Правильно припускаєш. Спатимеш удома без задніх ніг.
МЕҐ: Я просто кажу.
МОРІН: Ну то не кажи. (Пауза.) Думаю, трохи згодом можемо з’їздити у Вестпорт, якщо не буде дощу.
МЕҐ (радісно): Поїдемо на машині?
МОРІН: Трохи покатаємося.
МЕҐ: Давай зараз. Давно ми не каталися. І пісочних пальчиків купимо.
МОРІН: Я ж кажу — трохи згодом.
МЕҐ: Згодом. Чого не зараз?
МОРІН: Бо не зараз. Ти щойно «Комплену» напилася.
Меґ кидає злий погляд. Пауза.
МОРІН: Так, у Вестпорт. Так. Заодно якесь платтячко собі куплю. На завтра, правильно?
Морін дивиться на Меґ, а та роздратовано дивиться на неї.
Затемнення.
Картина третя
Вечір. Сцену освітлює тільки жовтогарячий жар з піддувала чорної плити. На кухні тихо бурмоче радіо. Знадвору чути кроки й голоси Морін і Пато. Вони обоє трохи п’яненькі.
ПАТО (За сценою.) (Співає): «Чийсь Кадилак стоїть надворі...»[5]
МОРІН (за сценою): Цсс, Пато...
ПАТО (за сценою, тихо співає): «І янкі в ньому сидять...» (Говорить.) Як же він казав?
МОРІН (за сценою): Хто казав?
Морін відчиняє двері, й вони заходять, вмикають світло. Морін у новій чорній сукні, коротко підстрижена. Пато — симпатичний чоловік приблизно її віку.
ПАТО: Той, що ганявся за тим, як його. За Баґзом Банні.
МОРІН: Пато, чаю хочеш?
ПАТО: Хочу.
Морін вмикає електрочайник.
МОРІН: Тільки говори тихіше.
ПАТО: Добре, добре. (Пауза.) От не пам’ятаю, що ж він казав. Той, що ганявся за Баґзом Банні. Щось він таке казав.
МОРІН: Ну ти подиви. Не вимкнула радіо, тупа стара зараза.
ПАТО: Ну то й що? Ні, нехай буде. Прикриє звуки.
МОРІН: Які звуки?
ПАТО: Звуки поцілунків.
Пато ніжно притягує Морін до себе й вони довгенько цілуються, потім перестають і дивляться одне на одного. Чайник закипає. Морін м’яко вивільняється, всміхається й починає заварювати чай.
МОРІН: Печиво з чаєм будеш?
ПАТО: Буду. А яке в тебе печиво?
МОРІН: Е, тільки «Кімберлі».
ПАТО: Тоді я так питиму, Морін. Без печива. Ненавиджу «Кімберлі». Думаю, «Кімберлі» — це найгидкіше печиво на світі.
МОРІН: Так само і я — ненавиджу «Кімберлі». Купую його тільки, щоб матір помучити.
ПАТО: Не розумію, навіщо його взагалі виробляють. Колман Коннор з’їв пачку «Кімберлі», а потім цілий тиждень хворів. (Пауза.) Чи то було «Мікадо»[6]? Одно слово, якесь із цих мерзотних печив.
МОРІН: А це правда, що Колман одрізав Валеновому псові вуха й тримає їх у себе в кімнаті в торбинці?
ПАТО: Він мені їх якось показував.
МОРІН: Це так злісно й жорстоко — відрізати вуха собаці.
ПАТО: Просто жахливо.
МОРІН: Злісно й жорстоко відрізати вуха будь-чиєму собаці, а це ж пес рідного брата.
ПАТО: І такий же гарний пес.
МОРІН: Так. (Пауза.) Так.
Незручна пауза. Пато пригортається до неї ззаду.
ПАТО: Тебе так приємно стискати.
МОРІН: Справді?
ПАТО: Дуже приємно.
Морін продовжує розливати чай, поки Пато її обіймає. Трохи збентежений незручною ситуацією, він через секунду випускає її з обіймів і відходить на кілька кроків.
МОРІН: Ти сідай, Пато.
ПАТО: Сідаю. (Сідає за стіл.) Роблю, як ти кажеш. Слухаюсь тебе.
МОРІН: Ха-ха, невже? Щось я сьогодні цього не помічала. Твої руки мене не слухались, блукали, де хотіли.
ПАТО: Вони й мене не слухаються. У них свій розум. (Пауза.) Тільки я не помітив, щоб ти дуже жалілася, що мої руки десь не там блукають. І слова не сказала!
МОРІН: Я не жалілась і тоді, коли твої руки на початку вечора блукали по тій американці.
ПАТО: Бо я тебе, Морін, тоді ще не помітив. Як я міг знати, що королева краси Лінана все-таки прийде?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Королева краси з Лінана. Людина-подушка. Усікновення руки в Спокані, Мартін Макдонах», після закриття браузера.