Читати книгу - "Помаранчевий сад, Ларрі Трамблі"

серце занадто мале, щоб вмістити його у всій повноті. Що тобі до молитов таких жінок, як я? Мої губи ледве дотягуються до тіні твого першого складу. Та, кажуть, твоє серце більше від твого імені. Твоє серце, яким би великим воно не було, така жінка, як я, може почути у своєму серці. Так кажуть, коли говорять про Тебе, і це — суща правда. Та чому ми змушені жити в країні, де час не може робити свою справу? Фарби не встигають вигоріти, штори не встигають пожовкнути, посуд не встигає розбитися. Речі ніколи не живуть відведений їм час, живі завжди повільніші від мертвих. Чоловіки в нашій країні старіють швидше за своїх жінок. Вони висихають, як тютюнове листя. Їхні кістки утримує вкупі ненависть. Якби не ненависть, вони б розсипалися на порох і ніколи більше не піднялися б. А вітер розвіяв би їх у вихорах. Залишилось би тільки схлипування їхніх жінок уночі. Послухай мене, у мене двоє синів. Один — рука, інший — кулак. Один бере — інший дає. Одного дня — один, іншого дня — інший. Я прошу тебе, не забирай обох».

Так молилася Тамара того вечора, коли відмовилась наповнювати два кошика помаранчами, які її чоловік запропонував людям, що приїхали на джипі.

Відтоді, як під час бомбардування була зруйнована сільська школа, Тамара сама стала вчителькою. Щоранку вона казала обом хлопцям сідати на кухні, в темнішому кутку, біля казанів із закіптюженим дном, і з явним задоволенням грала свою нову роль. Питання про переселення школи обговорювали, та в селі так і не дійшли згоди щодо нового місця. Тож протягом кількох місяців родини самі викручувались, як могли. Амед і Азіз не жалілися. Вони любили бувати на кухні, де зі стелі звисали пучки свіжої м’яти, низки головок часнику. Вони навіть чогось навчилися. Амед краще писав, а Азіз, попри госпіталізацію, хоробро боровся з таблицею множення.

Оскільки в хлопців не було більше книжок під руками, Тамарі якось уранці сяйнула думка зробити зошити з використаного обгорткового паперу, й малі кухняні письменники, списували своїми історіями пожмакані сторінки тих забавних книжок. Хлопці швидко включилися у гру. Амед навіть вигадав героя, котрого змушував переживати неймовірні пригоди. Він досліджував далекі планети, рив тунелі в пустелі, клав на лопатки підводних чудовиськ. Він назвав його Доді і наділив двома ротами, одним малюсіньким і одним величезним. Своїм маленьким ротом Доді говорив з комахами і мікробами. А великим ротом наганяв жах на монстрів, з якими звитяжно бився. Та іноді Доді говорив своїми обома ротами одночасно. І слова, які він вимовляв, кумедно перекручувалися, утворюючи нові слова й недоладні речення, які викликали сміх у маленьких майбутніх письменників. Тамара веселилася з ними. Але після тієї ночі бомбардування й смерті дідуся й бабусі саморобні зошити розказували тільки сумні й жорстокі історії. А Доді онімів.

За тиждень після відвідин чоловіків на джипі, до кухні, де без будь-якої охоти працювали у своїх зошитах Амед і Азіз, здалеку долинув голос Загеда. Той кликав їх до помаранчевого саду, в якому працював дванадцять годин на добу, прополюючи, поливаючи й оглядаючи кожне деревце. То не був час його звичної перерви. Амед і Азіз покидали олівці й бігом помчали до батька, і боялися дізнатися, чого він від них хоче. Тамара вийшла з будинку. Загед дав їй знак теж підійти. Вона труснула головою і повернула назад. Загед образив її перед синами. Раніше він ніколи так не робив. Амед з Азізом не впізнавали свого батька. Та коли він заговорив, голос у нього був спокійнішим, ніж зазвичай.

«Погляньте, сини мої, наскільки чистим є світло, — мовив Загед. — Підведіть голови. Бачите, по небу пливе одна-єдина хмаринка. Вона дуже високо і поступово зникає. За якусь мить залишиться тільки тоненька смужка, що розчиняється в блакиті. Гляньте, її вже немає. Дивно. Сьогодні немає вітру. Здається, що гора там, удалині, дрімає. Навіть мухи перестали дзижчати. Навкруги серед тиші дихають помаранчі. Звідки стільки спокою, скільки краси?»

Амед і Азіз не знали, що й відповісти на дивне питання батька. Загед узяв їх за руки і повів до краю саду, туди, де поховав своїх батьків. Він всадовив їх на розпечену землю.

«Дивіться, могила ваших дідуся й бабуся ніби каже, що вони спочивають в мирі. Що такого поганого вони зробили, щоб заслужити таку жахливу смерть? Послухайте мене. Чоловік, який тоді приїздив з Сулайєдом, його звати Камаль. Він батько Галіма».

Амед і Азіз мовчали.

«Галім. Ви ж його знаєте? Не хочете відповідати? Я знаю, що ви знаєте Галіма. Того вечора, коли Сулайєд замовк, до мене заговорив Камаль. Голос у нього був не такий рішучий, як у Сулайєда. Він сказав:

«Загеде, перед тобою великий грішник. Я не гідний бути з тобою поруч. Як сказав Сулайєд, ти гідний син свого батька Муніра, чия репутація вийшла далеко за стіни його дому. Потрібно жити в гармонії з Богом, щоб зробити те, що своїми двома руками зробив твій батько. Як жаль бачити його дім зруйнованим. Як ганебно. Як боляче. Прийми цю малу молитву такого грішника, як я. Я б’ю себе в груди. Я молюся за душі твоїх батьків».

І Камаль тричі вдарив себе кулаком туди, де серце. Ось так», — сказав Загед і повторив жест Камаля.

А ще Камаль сказав мені:

«Бог благословив тебе двічі, Загеде. Радій, адже він вмістив у живіт твоєї дружини двох схожих синів. Моя дружина померла, народжуючи нашого єдиного сина. Галім — найдорожче, що дав мені Бог. А я вдарив його. Глянь, сліди на його обличчі ще видно. Я вдарив його, коли він повідомив мене про своє рішення. Я заплющив очі і вдарив, немов бив стіну. Я заплющив очі, бо не міг би вдарити свого сина при світлі дня. Коли розплющив очі, то побачив кров. Я знову заплющив очі і вдарив сильніше. Я відкрив очі. Галім не ворушився. Він стояв переді мною прямо, а його очі повнилися червоними слізьми. Хай Бог простить мені. Я лише недостойний грішник. Я не розумів. Я не хотів зрозуміти його рішення».

«А тепер ти розумієш рішення свого сина», — сказав Сулайєд Камалю, перш ніж піти до джипа за поясом.

Поки Сулайєд ходив, Галім нахилився до мене і заговорив, наче відкриваючи якусь таємницю:

«Послухай-но мене, Загеде. До зустрічі з Сулайєдом я проклинав свою матір. Я кляв її за те, що не помер разом із нею. Для чого народжуватися в країні, яка й досі шукає власну назву? Я не знав