Читати книгу - "Золотий птах, Народні"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Слухай, орендарю, де ти таких рубачів найняв?
— То голодранці-картограї, програлися.
— Ще довго в тебе будуть вони?
— Ще три місяці.
— Слухай, мені треба дров нарубати, відпродай мені їх.
Сторгувалися за 100 дукатів. Розцілували брати старші наймолодшого, сіли на коней і їдуть додому. Дивуються, що він здобув для батька Золотого птаха, а для себе красну царівну та коня.
Прийшов старшому братові до голови інший розум, і штовхає він середущого:
— Слухай, як ти на це дивишся. Я вже три роки дома не був, а ти два, і нічого ми не маємо, а він за неповний рік здобув Золотого птаха, коня і царівну. Як ми перед батьком покажемось, коли коні наші схудли, шаблі потупилися.
Тоді другий брат каже.
— Ти би взяв коня і Золотого птаха, а я царівну, і скажемо батькові, що здобули. Може, я шаблю хоч трохи вигострю до його шиї. А царівну примусимо, щоб мовчала, пригрозимо, що вб'ємо.
Під'їхав середущий брат до наймолодшого, витяг заіржавлену шаблю. Степ широкий, безлюдний. Махнув і відрубав голову.
Побачила царівна, зойкнула і кинулася утікати. Наздогнали її брати, і каже середущий:
— Ми ведем тебе до нашого батька. Ти будеш моєю дружиною, а брат старший везе батькові Золотого птаха. Скажеш, що ми все здобули.
Похитала сумно головою царівна і каже.
— Не ви це здобули, а той, що ви його вбили.
— Говоритимеш, як учимо, бо загинеш тією ж смертю, що й брат.
Мусила поклястися, що не продасть їх. Кинули вони тіло брата в колодязь степовий і поїхали. Приїжджають до палацу, а цар назустріч їм вибігає.
— Діти ви мої любі, коні ваші схудли, ви потомилися, але дочекався я вас, лише брата наймолодшого нема.
— Ей,— кажуть брати,— що ви журитеся, то баламут. Ось беріть Золотого птаха, а оце невістка ваша, а моя дружина,— каже середущий.
Загнали Дурфекету до стайні. Несе йому їсти солдат в обід, лише положив у жолоб, виходить, а кінь трах копитом і вбив. Несе другий солдат ввечері і знову не повернувся, несе третій — і цього вбив кінь. Через рік і половини війська в царя не залишилося. Молода царівна почорніла, птах не співає. Вже він не золотий, а чорний, мов крук. Батько сумний ходить, бо помирати скоро буде, а наймолодшого сина нема та й нема.
Тим часом дуже нудно на серці стало лисові. Став він серед поля і думає: «Чому така хмура їсть мене? Ану побіжу туди, куди мій побратим пішов». Біжить він, біжить, знайшов у степу криницю. Глянув туди і промовив.
— Не послухав ти мене і втретє, а викупив братів та коней. За непослух караєшся вже близько року.
Метнувся лис, дістав цілющої води та оживляючого кореня. Помазав шию, притулив до тулуба, і зрослася вона. Оживляючий корінь засунув йому в рот, стукнув тричі у бороду, і проснувся царевич:
— Проспався...
— Ой,— каже лис,— був би ти спав віки-вічні, якби не оживив я тебе. Просив же, аби ти не купляв нічого живого, а ти відкупив братів з кіньми. В нагороду за це вони зняли твою голову. Тепер йди додому і не признавайся нікому. Твій Золотий птах не співає, наречена не усміхається, а кінь Дурфекета царське військо добиває.
Прийдеш під ворота і скажи, що ти бідний сирота і давно нічого в роті не мав. Брати твої наймуть тебе, бо добре буде, що ти хоч один раз коня погодуєш.
Прийшов царевич під ворота, заплакав, а вартовий питає:
— Чого плачеш?
— Та як мені не плакати, не пам'ятаю, коли вже їв. Може, хоч якась робота у вас для мене знайдеться?
Пішли слуги, розповіли братам, а вони кажуть.
— Хай іде коня доглядати, загине він замість воїна. Привели його до палацу, нагодували і показали коня, якого він повинен годувати.
— Добре,— каже,— я коней люблю. Видали йому оброк і кажуть:
— Уважно йди, не доторкайся до нього, бо він копаєтеся. Взяв наймит оброк, положив його надворі, а сам голіруч до коня.
Вдарив долонею по спині і говорить.
— Ой, нещасний, скільки гною під тобою, а ти й на вулицю не виходиш.
Відчепив капистру, вивів коня надвір, дав коневі їсти. Взяв жогребло, щітку, вичистив, вичесав Дурфекету, заплів гриву косами, осідлав коня і їздить по майдані. Об'їхав кілька разів, а за той час солдати гній повикидали на вулицю, підстелили, а цар стояв і дивився з вікна на те все.
Доглянув коня наймит і в обід, і ввечері, а на другий день цар почав здогадуватися, і кличе його до палацу. Прийшов він, поклонився йому. Уважно подивився цар.
— Слухай, небоже, чому ти не признаєшся, що ти мій син?
— Що ви, ясновельможний царю, хіба я можу бути вашим сином, коли всі ваші сини такі горді?
— А чому тебе кінь не вбив?
— За що він має мене вбивати, коли я його вичесав, дав їсти, вивів на прогулянку?
Оглянувся він назад, бо почув, як Золотий птах крилами вдарив, і питає.
— А що це у вас за дивний птах і чому не співає?
— Не знаю,— відповідає цар.
— А я знаю чому. Царівна пити і їсти йому не дає. Вона сердита на когось, мабуть. Подивися на мене, царівно, аби я побачив, чи ти сумною народилася, чи тут такою стала.
Поглянула йому в очі і розквітла, як мак. Взяв він води та ярої пшениці, відкрив клітку, дав Золотому птаху їсти і почав примовляти.
— Чому ти не співаєш, птаху? Напийся води, з'їж зерна і заспівай.
З'їв Золотий птах пшеницю, напився води, стрепенув крилами і заспівав пречудовим голосом та так дзвінко, що палац здригнувся. Царівна такою ж вродливою стала, як була, батько молодшим зробився, підійшов до сина, обняв його і сказав:
— Сину мій, це все ти дістав для мене, а чому ти правди не сказав батькові?
— Не міг я, батьку. Мої брати, а твої сини, забрали були в мене життя — зняли голову, взяли Золотого птаха, коней і мою наречену.
Прийшли брати, опустили перед батьком голови, а він сказав.
— Бачите, які ви погані, свого рідного брата вбили.
А вони почали тоді:
— Ми погані діти твої. Програли гроші і себе в корчмі, а він здобув все і нас визволив. Нам соромно було повертатися додому. Ми вбили його, бо думали, що так буде добре, а то і так не добре і так не добре. Тепер, брате, роби з нами, що хочеш. Ми негідні перед батьком, перед тобою і перед людьми. Покарай нас.
— Ні,— відповів брат,—
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Золотий птах, Народні», після закриття браузера.