Читати книгу - "Через кладку, Ольга Кобилянська"

Вона глянула на мене недовірливо, змішалася й сказала:

- З родичами, особливо ж з батьком, я ще не готова. Мати є за тим.

- А батько?

- Не похочує. Вагається з фінансових взглядів і не довіряє моїм фізичним силам.

Я позирнув на неї збоку. Вона була доволі висока, дуже ніжно збудована, неповно розвинена й досягала мені по рамена. Дівчина це завважила й усміхнулася.

- Ви міряте мене оком, так як іноді батько? Це найменше. Я здорова, сильна й маю в собі добру дозу відпорної сили. Я - «добра раса».

Я всміхнувся. По хвилині, під час котрої вона на мене дивилася, я сказав:

- Про вас говорять, панно Маню, що ви внаслідок вашої, як ви самі сказали, «емансипації», дуже неввічливі проти мужчин. А рішившися раз станути в ряди рекрутів науки, ви все ж таки будете приневолені підтримувати сякі-такі колегіальні відносини з товаришами. Як це буде?

- Я буду старатися пристосовуватися до всього, що будуть вимагати обставини мого окружения в цілі осягнення студій. А далі? Буду держатися здалека, а найменше вже збільшати число тих, що так радо змінюють свої постановления й погляди за мужеську ласку й прихильність.

- Чи ваші слова відносяться й до емансипанток? - спитав я.

- Так. На жаль.

- Чому ж хочете між них іти, коли знаєте, що не будете мати з ними нічого спільного?

- Я лиш науки хочу. Коли б могла її тут набути, я б між них не йшла. Я не люблю тих гостро замаркованих, не вірю їм.

Я видивився на неї;

- Ви їх не любите, Маню? Ви? - спитав я, зчудований. - Я був переконаний, що саме вам т. зв. модерне жіноцтво, т. є. молодіж, подобається і, захоплені нею, ви хочете їх слідом іти. Емансипація заразлива, особливо в деякій стадії.

- Я лиш хочу науки й незалежного становиська; але, впрочім, я не в усім годжусь з ними. Пізнала деяких, і вони мені не подобались. Признаюся, я сподівалася чогось глибшого й поважнішого! Хоч не перечу, будуть і винятки.

- Становисько, кажете, панно Маню, б'єте на становисько, - сказав я протяжно й поглянув далеко вперед себе. - Чи, по-вашому, становить це вже все щастя? Особливо в жінки?

- Щастя? - спитала вона. - Щастя - ні, але може. Всі гоняться за тим.

- Це правда. Ось і ви, хоч і які, здається, ненарушені тим духом часу, а також хочете йти. Вона замовкла. Я бачив, вона боролась з чим-то. Відтак обізвалася:

- Я не вважаю, що саме становисько є щастя, лиш та особиста свобода й незалежність, що в'яжеться з ним. Ось в чім лежить для мене свого роду приманчивість в тій справі.

- Ви поробили студії. Хто б був того по ваших молодих очах сподівався, - відповів я й відвернувсь від неї.

- Це мусить гарно бути, бути свобідним, удержуватись своєю власною працею, - сказала вона.

- Чи вам так тяжко припадає залежність від родичів, що ви такі раді позбутись її? - спитав я й на хвилину придивлявсь їй поважно.

Вона змішалася, спаленіла.

- О, це ні! Але помимо того я хотіла б бути незалежною.

- Отже, хотіла, - сказав я протяжно й окинув її, як перше, поважним поглядом. - Мені здається, що якраз ви не дуже спосібні до боротьби з життям на власну руку. Ви, оскільки міг пізнати вас, з вашим вражливим успособленням і опозиційним елементом в крові. Поки набули б тої «самостійності», позбулись би «залежності», натерпілись би більше, чим вам здається. А що найважніше, панно Маню, самостійність жінки гірка. Життя грубе! - сказав я й підніс остерігаюче руку, побачивши, що вона має вже опозиційну відповідь на устах. - Будучи на місці вашого батька й братів, я б ніколи не підпирав вашого наміру!

- Ніколи? - спитала вона зчудованими очима.

- Ніколи! - відповів я спокійно.

- Слава богу, що не маєте до того права, - кликнула вона, поглянувши на мене поглядом чи не ненависті.

- Права - ні. Це безперечно. Але права на висказання своєї гадки ви чей же не заперечите мені, як і не заперечите навіть хоч би й самостійність всіх жінок.

Вона змовчала, але я бачив, як її руки зривали нервово овочі й кидали в кошик. Відтак, вхопивши мовчки брата за руку, вона, не глянувши на мене й півпоглядом, пішла.

Не далеко пішла вона, лиш кілька кроків, коли оце нараз її малий товариш, що був, очевидно, ліпший від неї, обернувсь за мною, скинув капелюшину з голови й кликнув з всею щирістю дитини:

- Будьте здорові, пане Олесь! Будьте здорові!

- Будь здоров, Несторе, товаришу мій гарний, будь здоров; - в тій хвилі був би я його високо підніс угору, високо!

Вона, мов невидимою силою приневолена, оглянулася. Одначе, не кивнувши до мене й головою, майже погнала в хату.

Цікава та Маня.

Оноді [9] говорив я з її найстаршим братом про неї. Ми здибалися в кругольні [10] й хоча, звичайно, не дуже задержуємось в розмові, хоч симпатизуємо, вчора говорили ми там довше. Він допитувався в мене про якийсь правничий твір, котрий мені, на його думку, як «готовому» вже урядовцеві, може не був уже потрібний, а йому до правничого Іспиту придався би. Я вдоволив його бажання, обіцяючи визичити потрібну книжку, ба навіть якесь і інше до того. А щоб не трудився він до мене, я казав, що передам «через штахети» малому Несторові, котрий заодно між листям за «золотими мушками» в городі нишпорить і на мій поклик з'явиться.

Відтіль я звернув незамітно розмову й на його молодшу сестру - про те, що її в товариствах, а головно по вечірках, не видко, та про її план віддатись вищим студіям.

Він усміхнувся.

- В нас ніхто не бере її план поважно, т. є. ми, мужчини: батько й браття її. Батько, котрому всяка емансипація жінок взагалі противна, каже, що зложений готовий гріш зробить їй ту саму прислугу в житті, як яке-небудь становисько; а ми, брати, також не є за те,