read-books.club » Класика » Чорна рада, Куліш П. 📚 - Українською

Читати книгу - "Чорна рада, Куліш П."

140
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Чорна рада" автора Куліш П.. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 3 4 5 ... 56
Перейти на сторінку:
каже, - адже ж Сомка вибрали одно­стайне гетьманом у Козельці?

- Одностайне, - каже, - і сам преосвященний Методій був там і до присяги козаків приводив; да як Сомко собі чоло­вік пря­мота, то й не в догад йому, що святий отець думав, ма­буть, заробити собі яку сотнягу чи дві червоних на рясу. А Ва­сюта Ніженський водивсь у старовину з ляхами, так про­но­за­ вже добрий: брязнув капшуком перед владикою - той і ви­мудрував щось на Сомка, да й послали в Москву лист. От і пішла така вже поголоска, що рада Козелецька не слу­шна; треба, кажуть, ізозвати зуповную раду, щоб і ві­й­сько з Запо­ро­жжя було на раді, щоб одностайне собі ге­тьмана обрали і одного вже слухали; бо Васюта хоче собі ге­ть­манства і не слу­хає Сомка-гетьмана, а запорожці собі геть­маном Брю­хо­ве­цького[23] зовуть.


- Якого се Брюховецького? - аж скрикнув Шрам. - Що се ще за проява?


- Проява, - каже, - така, що слухаєш, да й віри няти не хо­че­ться. Ви знаєте Іванця?


- Отак! - кажуть, - іще б не знати чури Хмельницького!


- Ну, а чули, яку наругу прийняв він од Сомка?


- Чули, - каже Шрам. - Що ж по тому?


А Черевань:


- Здається, Сомко налаяв Іванця свинею, чи що?


- Не свинею, а собакою, да ще старим собакою, да ще не на са­моті, чи там напідпитку, а перед отаманням, перед ге­не­ра­ль­ною­ старшиною, на домовій раді в гетьмана.


- Га-га-га! - засміявсь Черевань. - Одважив солі добре! - Од­ва­жив солі добре, - каже божий чоловік, - да зробив не­гаразд. Іванець був собі не значний товариш, да за свою щиру службу старому Хмельницькому мав велику в його по­вагу і ша­нобу. Бувало, проживаєш у гетьманському дво­рі, то й чу­єш: «Коханий Іванець! Іванець, друже мій єди­ний!» - озве­ть­ся до його під веселий час, за чаркою. «Дер­жись, Юру, - каже, бувало, синові, - держись Іванцевої ради, як не буде мене на сві­ті: він тебе не ошукає». От Юрусь і державсь його ради, і вже, було, що скаже Іванець, те й свя­то. А Сомко, знає­те самі, до­водиться Юрусеві дядь­ко, бо старий Хміль держав уперве його сестру Ганну; так він і незлюбив, що чура ору­дує не­бо­жем. Да ото раз, як з'їхалась до молодого гетьмана старшина да почали радовати про військові речі, от Іванець і собі до гу­рту - немовби геть­ман­ський чура - да щось і блявк­нув з просто­ти. А Сомко знаєте який? Зараз загориться, як порох. «Па­не гетьмане, - до Юруся, - старого пса не при­стойно мі­ша­ти в нашу ко­м­панію...» От як воно було, панове, коли хо­че­те знати. Я сам там лучивсь, то й чув своїми ушима. Да при ме­ні ж зчи­нився й ґвалт уночі, як Со­мко піймав Іванця з но­жем коло свого ліжка. Да ото й суди­ли його військовою ра­дою і при­судили усікнути голову. Воно б же й сталось так, па­но­ве, да Сомко видумав Іванцеві гіршу кару: звелів по­са­ди­ти вер­хи на свиню да й провезти по всьому Га­дячу: - Га-га-га! - зареготав ізнов Черевань. - Котузі по заслу­зі.


А Шрам усе слухав мовчки да й каже понуро:


- Се все ми знаємо.


- Знаєте, - каже кобзар, - а чи чували, що після того вкоїв Іва­нець?


- А що ж він, бгате, вкоїв? - питає Черевань. - Якби на ме­не, то враг би його й знав, що й чинити після такого соро­му! Як тобі здається, бгате Василю?


Той тілько мовчки похитав головою.


- От що зробив Іванець, - прийняв ізнов слово божий чо­ловік. - Мабуть, нечистий напутив його. Почав гроші зби­ра­ти, по­чав усякому годити, почав прохати уряду в геть­ма­на. Той і на­становив його хорунжим. Як же ото Юрусь не зміг де­р­жа­тись на гетьманстві да пішов у ченці, так Іва­не­ць, ма­ю­чи в себе од усіх льохів гетьманських ключі, під­чи­стив щи­ре срі­бло, скілько його там осталось, да й махнув на Запо­ро­ж­жє. А там як сипнув грішми, так запорож­ці за ним роєм: «Іван Ма­р­тинович! Іван Марти­нович!» А він, ле­да­чий, з усіма об­ні­ма­є­ть­ся­, да братається, да горілкою поїть...


- Ну, що ж із сього? - ізнов-таки спитав понуро Шрам.


- А от що з сього. Запорожці так собі його вподобали, що зозвали раду, да й бух Іванця кошовим.


- Іванця! - аж скрикнули всі у одно слово.


- Ні, вже його тепер ніхто не зове Іванцем, - додав божий чо­ловік, - тепер уже він Іван Мартинович Брюховецький.


- Сила небесная! - закричав, ухопившись за голову, Шрам. - Так се його зовуть запорожці гетьманом?


- Його, панотче, його самого!


- Боже правий, боже правий! - сказав Василь Невольник, - пе­реведеться ж, видно, ні на що славне Запорожжє, коли такі ге­тьмани настали!


А Черевань тілько сміявся:


- Га-га-га! Оце так, бгатці, що штука! І во сні такого дива не снилось нікому!


- Браття моє миле! - рече тоді полковник Шрам. - Тяжко мо­єму серцю! Не здолаю більш од вас таїтись! Їду я не в Київ, а в Переяслав, до Сомка-гетьмана; а їду от чого. Укра­ї­ну розі­дра­ли надвоє: одну часть, через недоляшка Тете­рю, не­за­ба­ром візьмуть у свої лапи ляхи, а друга сама по собі пе­ре­ве­р­не­ться кат знає на що. Я думав, що Сомко вже твердо сів на гетьманстві, - а в його душа щира, коза­цька, - так мі­ркував я, що якраз підійму його з усіма полками на Тетерю, да й при­ве­рнем усю Україну до одної булави. Гір­кої підніс ти моєму се­рцю, божий чоловіче, да ще, може, як-небудь діло на лад по­вернеться, їдьмо зо мною на той бік: тебе козаки по­ва­жа­ють, твоєї ради послу­хають...


- Ні, панотче, - перебив його кобзар, - не слід мені встря­вати­ до тії Заверюхи.





Не нам теє знати,


Не нам про те, за те раховати:


Наше діло богові молитись,


Спасителю хреститись...





А більш, - каже, - мені не по нутру ота мізерная пиха, що ро­­з­­велась усюди по Гетьманщині.[24] Почали значні коза­ки жи­ти на лядський кшталт із великої розкоші. І вже бай­ду­же їм тепер старосвітськії співи, що й людям у подобу, і богу не противні: держать коло себе хлопців із бандур­ка­ми, що ті­ль­ко й знають різати до танців. Дух мій не тер­пить сього!.. І на­ша темна старчота, ради тієї леда­щиці-го­рі­л­ки, бринчить їм на кобзах усячину. Забули й страх бо­жий. Уже ж ти

1 ... 3 4 5 ... 56
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорна рада, Куліш П.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чорна рада, Куліш П."