read-books.club » Класика » Чорна рада, Куліш П. 📚 - Українською

Читати книгу - "Чорна рада, Куліш П."

188
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Чорна рада" автора Куліш П.. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.
Електронна книга українською мовою «Чорна рада, Куліш П.» була написана автором - Куліш П., яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Бібліотека сучасних українських письменників "read-books.club". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "Класика".
Поділитися книгою "Чорна рада, Куліш П." в соціальних мережах: 

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 ... 56
Перейти на сторінку:




Хроніка 1663 року



I



По весні 1663 року двоє подорожніх, верхи на добрих ко­нях, ізближались до Києва з Білогородського шляху.[1] Один був молодий собі козак, збройний, як до війни; дру­гий, по одежі і по сивій бороді, сказать би, піп, а по ша­блю­ці під рясою, по пістолях за поясом і по довгих шрамах на виду - ста­рий козарлюга. Коні в їх потомлені, одежа й то­ро­­ки поза­пилювані: зараз було знати, що їдуть не збли­зька.


Не доїздячи верстов зо дві чи зо три до Києва, взяли во­ни у ліву руку, да й побрались гаєм, по кривій доріжці. І хто тільки бачив, як вони з поля повернули в гай, усяке зараз до­мислялось, куди вони простують. Крива доріжка вела до Череваневого хутора, Хмарища. А Черевань був тя­жко гро­шовитий, да й веселий пан із козацтва, що збагати­лось за де­сятилітню війну з ляхами. Річ тут про Богдана Хмель­ни­ць­­кого­, як він років з десяток шарпав з козаками шляхе­т­них­ ляхів і недоляшків. От тоді-то й Черевань до­скочив со­бі не­зчисленного скарбу та після війни й сів ху­тором коло Києва.


Було вже надвечір. Сонце світило стиха, без жари; і любо було поглянути, як воно розливалось по зелених вітах, по су­коватих, мохнатих дубах і по молодій травиці. Пташки співа­ли і свистали усюди по гаю так голосно да гарно, що все кру­гом неначе усміхалось. А подорожні були якось смут­нії. Ніх­то б не сказав, що вони їдуть у гості до веселого пана Чере­ваня.


Отже вони вже й під Хмарищем. А те Хмарище було окри­те гаями, справді наче хмарами. Кругом обняла його річка з зеленими плавами, лозами й очеретами. Через річку йш­ла до воріт гребелька. А ворота в Череваня не прості, а де­ржа­в­сь­кії.[2] Замість ушул[3] - рублена башта під ґонто­вим щи­том, і під башту вже дубові ворота, густо од верху до низу цвя­ховані. Бувало тоді, у ту старовину, таке, що і вдень і вно­чі сподівайсь лихого гостя - татарина або ляха. Так над во­рі­ть­ми у башті було й віконце, щоб роздивитись перше, чи впу­скати гостя до господи, чи ні. Над щитом - го­строверхий гребінь із дубових паль, а округ хутора - го­дя­щий вал.


Під'їхавши гості під браму, почали грюкати шаблею в цвя­­хи. По гаю пішла луна, а в хуторі не озивавсь ніхто; да вже не­скоро хтось за ворітьми почав кашляти, і стало чу­ти, як щось або старе, або недуже береться в башті по схо­дах до ві­ко­нця, лізе да й гуторить само з собою.


- Враг його, - каже, - знає, який тепер люд настав! Приїде казна-що, казна-звідки та й грюкотить, як воріт не розла­м­ле. А якби років п'ятнадцять або двадцять назад! Так уся­ке сиділо по Вкраїні тихо та смирно, наче бджола в зи­мо­в­ни­ку. Ге, тото бо!.. Якби вражі ляхи, собі на лихо, не по­три­во­жили козацького рою, то й досі б, може, так би си­діли. По­гано було за ляхів, та вже ж і наші гуляють не в свою го­ло­ву! Ох, боже правий, боже правий!


- Се Василь Невольник, - каже тоді піп. - Однаковий і досі.


- Хто там грюкає, наче в свої ворота? - питав Василь Не­во­­ль­ник крізь віконце.


- Да годі тобі розпитувати! - озвався піп. - Бачиш, що не та­таре, то і впускай.


- Боже мій правий! - аж скрикнув Василь Невольник. - Та се ж паволоцький Шрам!.. Не знаю ж, чи одчиняти ворота, чи перше бігти до пана.


- Одчини перше ворота, - озвався Шрам, - а потім біжи со­бі, куди хоч.


- Правда, правда, добродію мій любий! - каже старий клю­­ч­ник да й почав іспускатися униз, усе-таки розмов­ля­ю­­чи сам із собою. - Гора з горою не зійдеться, а чоловік з чо­­ловіком зій­деться­. Ох, не думали ж мої старі очі вбачати па­на Шрама!


От одчинились ворота. Полковник Шрам із сином (той мо­­ло­дий козак був його син), схилившись і в'їхали. Василь Не­во­льник з великої радості не знав, що й робити: кинувся до Шра­ма і поцілував йрго в коліно.


Далі до сина:


- Боже правий! Боже правий! Та се ж твій Петрусь! Орел, а не козак!


Петро нагнувсь із сідла і поцілувавсь із Василем Неволь­ни­ком.


- Орел, а не козак! - каже знов Василь Невольник. - Що, як­­би таких друзяк припливло хоч дві чайки до Кермана,[4] як я пропадав там у неволі? Ох, боже правий! Далась мені та про­клята неволя добре знати, не забуду її довіку!


Справді, Василь Невольник був собі дідусь такий і мізе­рний, мов зараз тілько з неволі випущений: невеличкий, по­хилий, очі йому позападали і наче до чого придивляю­ть­ся, а губи якось покривились, що ти б сказав - він і зроду не смі­я­в­ся. У синьому жупанкові, у старих полотняних ша­ро­ва­рах, да й те на йому було, мов позичене.


Петро, старого Шрама син, скочив на землю і взяв од па­но­т­ця коня.


- Веди ж нас, Василю, до пана, - каже полковник Шрам. - Де він? Чи в світлиці, чи в пасіці? У нього здавна була охота до бджоли; так тепер певно вже пасічникує.


- Еге, добродію, - каже Василь Невольник, - благую часть із­брав собі пан Черевань - нехай його господь на світі по­де­р­жить! Мало куди й виходить із пасіки.


- Ну, да все ж од людей іще не одцурався! Чи, може, спра­вді зробивсь пустинножителем?


- Йому од людей одцуратись! - каже Василь Невольник. - Та йому й хліб не піде в душу, якби його люде покинули. У нас і тепер не без гостей. Побачиш сам, що в нас за гість те­пер у Хмарищі.


Да, одчинивши дідусь у пасіку хвірточку, і повів Шрама по­­під деревом.


Що ж то був за Шрам такий, і як се він був разом піп і по­л­ковник?


Був він син паволоцького попа, по прізвищу Чепурного, учився в Київській братській школі,[5] і вже сам вийшов був на попи. Як же піднялись козаки з гетьманом Остряни­цею,[6] то і він устряв до козацького війська; бо гарячий був чо­ловік Шрам і не всидів би у своїй парафії, чуючи, як іл­лється рідна йому кров за безбожний глум польських ко­н­систентів і уря­дників над українцями, за наругу като­ли­ків і унітів[7] над гре­ко-руською вірою. Тоді-бо дійшло бе­з­ладдя в Польщі до то­го, що робив усякий староста, уся­кий ротмістр, усякий

1 2 ... 56
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорна рада, Куліш П.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чорна рада, Куліш П."