Читати книгу - "Переклади, Черемшина Марко"

так, так, мої гусли, нині зварю я знов кавалочок м’яса та й крихіточку росолу для моєї Анежки; небожатко покріпиться, а то ваша заслуга, ви мої любимці! Чи ж не похожий я на стару жебрачку, чи ж не похожі ви на мою дитину? Хто ж би не змилосердився, як тільки побачить, що ви дрожите та плачете, гей полишене взимі наче немовлятко?! Трийцять і шість крейцарів!

І підскочив сердега-дідусь, мов семиліток хлопець, котрому батько вистругав із ліски коника.

- Ой гаразд буде сьогодні, воно покріпиться сьогодні!

Він ще більше прискорив свій хід; під ногами заваджав йому сніг, але старець не чув студені, правда, дрожав та тільки з нетерпеливості, що не зайшов ще домів. Прижмурював очі та й думав о своїм щастю, котре його в тій мірі рідко коли в році зустрічає. Був то празник для нього, коли ніс для внучки милостиню, празник, що за нього він гаряче молився. Інших свят-празників не знав він; нужда їх також не знає.

- Так, так, моя стара будко,- говорив сам до себе, коли вже узрів снігом привалену стріху своєї хатки,- те біле покриття личить тобі дуже, але ти вже старенька, старенька, небого, а в старих костях мало тепла; десь там студено моїй внучці, ой дуже студено!

Дідусь спішився. Його віддих кружляв довкола голови, неначе дим з люльки у того, що з неохотою вже курить.

От вже й узрівся дома.

«Мабуть, ще спить, мабуть, спить»,- думав собі дідусь і потихесеньки відчиняв низенькі двері. Обережно всунув голову до цвітнички, а побачивши Анежку, закликав:

- Поглянь, дитинко, що нині для тебе виспівали мої гусли; ходи до мене, ходи, тридцять шість крейцарів, то будемо мати празник!

І цілував дідусь Анежку так сердечно, що його замерзлі кості розігрілися.

- Так, так, мій котику; видиш, дідусь ще таки не зовсім ні до чого, доки буду жити, не умремо з голоду, не умремо.

- О, боже мій! - застогнала Анежка і притулилася до дідусевих грудей. Її личко поблідло ще більше.- О, боже мій! - простогнала вдруге; її устонька зачервонила із серця текуча кров.

- Не бійся, не бій, дитинко,- потішав її дідусь,- пан біг ласкав, от ляж, ляж собі, ти недужа, а надворі лютує зима, так, так.- Дідусь гладив внучку по лиці і помаленьки вів її до постелі.

- Будь спокійна, моя горличко, будь спокійна, не думай чорно про свою недугу, воно буде лекше.

Старанно накрив її аж по саму біленьку шийку, поцілував і відійшов. Анежка заснула.

Снилося їй тепер, що рожевий корч росте із її серця. Він борзо ріс. Тисячі вітей розпустив він у її нідрі; на кожній віті показались пупіночки, гей рубіни. З їх вилущувався листок за листком і жарів у її нідрі сонячним промінням. Дідусь приступив до постелі.

На сивих рісницях перлилися йому сльози; він схилився до неї, і тоді упала одна перла на кожний листок, на кожний пупінок.

- Дідусю, дідусю,- шепотіла Анежка спросоння,- так, так, то добре, воно холодить мене!

Дідусь віддалився; він вийшов з хати. Пупіночки розвилися в рожі, корч розрісся, тисячі колючок виросло на галузках. Кожний віддих ранив її серце.

- Іване, Іване! - проговорила Анежка,- ах, то болить, болить, вітер колючий корч хитає; о, боже!

Найбільша колючка застрягла в її серцю.

- Іване,- шепотіла Анежка, а кров потоком змочила її уста.

- Іване! - В її голосі була смертельна утома, крайня розпука. Тепер стало вже тихо-тихенько.

Студено було в хатині; старий стіл тріщав від морозу, а дідусів годинник став довго і неправильно бити години.

Анежка їх не чула - вона була нежива.

Старенька яблінка стояла тепер непорушимо. Здавалося, що вечором заснув вітер; ніхто не стрясав дрібного інею з її галузок на стріху хатчини. Гробова тиша залягла над нею.

В хатчині горів каганчик. На білому полотні лежала Анежка, в головах її клячів Іван і плакав гірко. Дідусь був тут також. Сидів в куточку, згорбившись; ні говорив, ні плакав. Довго держав в руках свої гусли, відтак кинув пальцями по струнах й шепотів:

- Вже не будете для неї співати, не будете, дітоньки!

Страшний стогін вирвався йому з грудей, а сльози не канули.

- Не будете співати, не будете,- повторяв знов і, натягти смичком по струнах, заридав.- А будемо тепер молитися за неї, дітоньки, молитися.

Каганець догорів. Тільки один той послідній тон гуслів дзвенів по хатині; відтак і він пропав-затих.

 

 

Минув рік. На гробах вже давно зів’яли цвіти, а на замерзлих вінцях, що рука приятелів на гробах своїх другів поставила, блищав іней та сніг. І на Анежчиному гробі був вінок. Уплів його дідусь, з міста ідучи. Кожного вечора повертав він на її гріб та й грав над ним на своїх гуслах таку гарну, тужливу пісню, яку ми не раз чуємо в просонню, коли наше серце пригнете туга за вічним, наймилішим скарбом. Він так молився за Анежку.

Іван забув про неї скоренько. Молоде серце, як та земля в пралісі: із порошинки зів’ялого цвіту виросте сто нових цвітів.

Сонце стояло в полудні. До села вертали робітники-зарібники; вони рубали лід під містком,- так як перед роком,- а дорога їх вела коло цвинтаря.

- Іване,- сказав один з них,- глянь, дідусь сидить вже там на гробі Анежки, а сидить тепер так тихо; чого би то замовкли його гусли?

- Най собі сидить,- відповів остро Іван,- старий жиє без надії, а забути про неї не може. Чого так заглядаєте на цвинтар?

- Ану, ходи, Іване, сьогодні студінь велика, ще, може, й заснув...

Іван мимохіть пішов за своїм товаришем. Прийшли на гріб Анежчин. Тут лежав зламаний смик, мошонка, а в ній тридцять шість крейцарів. Сьогодні був день роковин смерті Анежки; дідусь, мабуть, десь знов заробив собі на святочний обід.

- Встаньте, встаньте, дідусю,- приговорював Іванів товариш, підносячи старого; але дідусь не ворухнувся, його очі були зажмурені, а на рісницях замерзли дві перли, перші сльози по смерті Анежки. Одною рукою сперся на хрест, а в другій держав гусли.

- Він мертвий,- відозвався товариш Іванів,- віднесім його.

- Мертвий, мертвий,- повторяв Іван,