Читати книгу - "Пошитий у дурні, Джек Лондон"

- Це буде зроблено,- сказав Макамук.- Дівчина піде з тобою вниз річкою. Але знай: я сам тричі вдарю тебе сокирою по шиї.

- Тільки перед кожним разом я натиратимуся зіллям,- відказав Суб’єнков, удаючи погано приховану стурбованість.

- Ти будеш натиратися зіллям перед кожним ударом. Ось мисливці, які стежитимуть, щоб ти не втік. Іди в ліс і збирай своє зілля.

Пожадливість полякова остаточно переконала ватага, що зілля таки цінне. І справді: що інше, як не чудодійне зілля, могло спонукувати людину на порозі смерті стояти непохитно й торгуватися, наче стара баба.

- До того ж,- прошепотів Якага, коли поляк разом з вартою зник серед ялин,- коли вивідаєш усе про це зілля, ти легко можеш його вбити.

- Та як же його вбити? - заперечив Макамук.- Адже зілля захистить його!

- А може, він десь не натреться тим зіллям,- відповів Якага.-Ми саме туди й влучимо. Може, то будуть вуха. От і гаразд - ми проткнемо списом одне вухо, а вийде він у друге. А може, то будуть очі. Певно, зілля буде заміцне, щоб натирати ним очі.

Ватаг кивнув головою:

- Ти мудрий, Якаго. Коли він не має інших диявольських штук, то ми вб’ємо його.

Суб’єнков не гаявся, збираючи складники для свого зілля. Він брав усе, що потрапляло під руку: ялинову глицю, кору з верби та берези і багато журавлини,- він казав мисливцям викопувати її з-під снігу. Дещиця замерзлого коріння довершила його запас, і з цим він повернувся до табору.

Макамук і Якага сиділи навпочіпки коло нього, примічаючи, скільки й чого саме кладе він у горщик з окропом.

- Затямте - найперше кидається журавлина,- пояснював Суб’єнков.- Ага, ще одне - людський палець. Ану, Якаго, давай-но я відітну твого пальця.

Але Якага сховав руки за спину і насупився.

- Тільки мізинчика,- просив Суб’єнков.

- Якаго, дай йому свого пальця,- наказав Макамук.

- Хіба мало тут валяється пальців? - пробурчав Якага, показуючи на понівечені трупи: на снігу лежало десятків зо два закатованих на смерть людей.

- Це мусить бути палець живої людини,- наполягав поляк.

- От і матимеш палець живої людини,- Якага ступив до козака і відтяв йому пальця.

- Він ще живий,- пояснив він, кинувши свій кривавий трофей на сніг, під ноги полякові.- До того ж це добрий палець, бо великий.

Суб’єнков кинув пальця у вогонь під горщиком і заспівав. Це була французька пісенька про кохання, що її він надзвичайно урочисто співав, варячи зілля.

- Як не вимовляти цих слів над горщиком, зілля нічого не варте,- пояснив він.- В них уся сила. Ось бачите, вже й готове.

- Прокажи слова повільно, щоб я міг запам’ятати,- наказав Макамук.

- Тільки після випроби. Коли сокира тричі відскочить від моєї шиї, тоді я розкрию тобі таємницю цих слів.

- А якщо зілля буде погане? - стурбовано запитав Макамук.

Суб’єнков сердито накинувся на нього:

- Моє зілля завжди добре. А якщо воно буде погане, тоді зробите зі мною те, що зробили з іншими. Поріжете мене на шматки, як порізали його.- Він показав на козака.- Зілля вже прохололо. Отже, я натираю собі шию, проказуючи це замовляння.

Надзвичайно врочисто й повільно він проспівав рядок з «Марсельєзи», тим часом натираючи собі шию прегидким варивом.

Несподіваний крик перервав його лицедійство. Велетень козак, востаннє виявляючи свою надзвичайну живучість, зіпнувся на коліна. Регіт, здивовані вигуки та оплески залунали серед індіян, коли Здоровило Іван почав битися на снігу в страшенних корчах.

Суб’єнкова аж занудило те видовисько, але він опанував себе й удав, ніби розсердився.

- Годі! - вигукнув він.- Добийте його та почнім випробу. Ану, Якаго, припини цей галас.

Коли з козаком було покінчено, Суб’єнков звернувся до Макамука.

- Пам’ятай - ти повинен рубати щосили. Це тобі не дитячі забавки. Ось візьми сокиру і вдар по цій колоді, щоб я міг побачити, чи ти б’єш, як справжній чоловік.

Макамук послухався і двічі рубонув,- і так влучно й замашисто, що відлетіла добряча поліняка від колоди.

- Гаразд,- Суб’єнков обвів очима обличчя тубільців, що стояли навколо, немов символізуючи ту стіну варварства, яка оточувала його, відколи він потрапив до рук царської поліції у Варшаві.- Візьми сокиру, Макамуче, і стань отут. Я ляжу. Коли підніму руку, вдар, і то щосили. Та гляди, щоб ніхто не стояв позад тебе. Зілля міцне, і сокира може відскочити від шиї і випорснути з твоїх рук.

Він подивився на собак у запрягу, на двоє санок, навантажених хутром та рибою. Поверх бобрових шкур лежала його рушниця. Шестеро мисливців, що мали охороняти його, стояли біля санок.

- А де дівчина? - спитав поляк.- Приведіть і її до санок перше, ніж почнемо випробу.

Коли дівчину привели, Суб’єнков ліг на сніг і поклав голову на колоді, немов стомлена дитина, що лаштується до сну. Він пережив стільки тяжких років, що й справді був дуже стомлений.

- Я сміюся з тебе і з твоєї сили, о Макамуче! - сказав він.- Бий, бий щосили!

Він підняв руку. Макамук замахнувся широколезою сокирою, що нею обтесують колоди. Блискуча сталь сяйнула в морозяному повітрі, спинилась на ледве помітну мить над головою Макамука, потім упала на голу шию Суб’єнкова. Сокира легко розрубала кістки й м’язи і глибоко врізалася в колоду. Вражені дикуни побачили, як голова відскочила на добрий ярд, а кров струменем бризнула з тулуба.

Всі стояли ошелешені й мовчали, відтак поволі почало прояснятися їм у головах, що ніякого чудодійного зілля й не було. Мисливець за хутром перехитрував їх. Єдиний з усіх бранців він уник катування. Оце й була та ставка, на яку він грав. І тут усі вибухнули голосним реготом. Макамук з сорому похилив голову. Мисливець за хутром обдурив його. Перед усім його людом у дурні пошив. Всі реготали, аж мало за животи не бралися. Макамук обернувся і, похиливши голову, поплентався геть. Він знав, що віднині його ніхто не зватиме Макамуком. Для всіх він буде Пошитий у дурні. Це ганебне тавро залишиться на ньому аж до смерті. І коли б не збиралися індіанські племена - навесні ловити лососів