Читати книгу - "Патетичний блуд, Анатолій Дністровий"

скепсис; я розумію, що він нам ніколи не пояснить, наскільки все це для нього неважливе, незрозуміле та зайве, що його бентежить лише музика, музика без причини та наслідків, музика без винагород і матеріальних зисків, музика без слави та всієї отієї богемної шушери, просто музика, як повітря, просто музика як спосіб існування; колись він сказав, що людина недосконала, бо не здатна тривати у своїй радості довго.

«Дека, мабуть, інопланетянин», — несподівано за моєю спиною шепоче Юля й так само стежить за грою Деки. Ага, мухоморів об'ївся. «Він рано чи пізно загине», — додає вона.

Я кажу їй, щоб про таке не думала, можна наврочити біду, нехай краще музика його не покидає, бо коли це трапиться, він знову лежатиме вечорами п'яний у рекреації, завалить сесію, посвариться з пихатим і самовпевненим викладачем; у його очах знову кисло посміхатиметься суїцид — наш вірний друг, який знецінює речі, що нас оточують, і змушує забувати про слова, блін, чотирнадцятого Далай-лами, написані в моїй кімнаті на шпалерах, одразу над моїм ліжком, і які найбільше шанує Дека: «Аби позбавитися від страждання й набути щастя, нема іншого шляху, крім уникнення в потоках свідомості живих істот причин, що породжують страждання, і створити в цих потоках причини щастя». Це не крейзі якийсь вошивий із бодуна сказав, а сам Далай-лама. Дека завершує, присутні вибухають гучними оплесками. Він встає зі стільця, зніяковіло й винувато всміхається, в нього такий вираз обличчя, ніби вся ця радість і захоплення його музикою відбувається не в реальності, а в іншому світі, про який знає тільки він; ніби всі ми, присутні в цьому залі, тішимося, але не знаємо, з чого насправді слід тішитися. Дека — ти великий мудак, нам треба ще багато чого в тебе вчитися.

Мої думки перериває радісний вигук Хо-хо у мікрофон, що на нас чекає ще кілька гарячих годин, дітки, не розповзайтеся по своїх ліжечках, краще налийте і випийте, цілуйтесь, православні, ви того варті, ва-в! До мене підходить утомлений Дека, легко, ледь помітно усміхається, каже, що сьогодні добрий день, треба, щоб він зберігся в дні завтрашньому. Ми підходимо з ним до столика, наливаємо, цокаємося «за нас» і перехиляємо. «Без мене?» — несподівано шепоче на вухо Юля, я обіймаю її, вона п'є вино з моєї склянки й лукаво дивиться на мене. Деку тягне за руку студентка з сусіднього блоку, вона поводиться, як розбещена неслухняна дівчинка, то вередує, то лащиться до нього, то знову вередує й корчить незадоволені міни. Дека на все це дивиться зі спокоєм східного монаха й лише доброзичливо посміхається, врешті йде з нею. Юля тягне мене на перекур, але на балконі купа народу, там навіть нема де одному стати, не те що двом. Ми йдемо на сходи, сідаємо на підвіконня маленького майданчика між поверхами. Вона відразу липне, горнеться, мені це страшенно подобається, я цілую її в темряві, губами шастаю по ніжному обличчю, вона запускає руку мені під светр і футболку, пестить живіт, груди.

«Як ти познайомився з Декою?»

«Не знаю. Це саме по собі сталося».

«Справді?»

«У нього погляд особливий, я відразу відчув — своя людина».

«У мене так само», — затягується Юля, вогник цигарки ледь освітлює її обличчя.

Ми ще довго говоримо про Деку, про те, що він страждає, найдивніше — це йому в тягу, й намагається подолати власні страждання, особливо тоді, коли надто довго не пише, напивається й тижнями ходить синій, нерухомо валяється в рекреації й ні на кого не звертає уваги.

«Думаєш, чого він вдарився в буддизм? — запитую в неї. — У ньому він знайшов спосіб жити в злагоді з іншими, але з собою... поки не виходить».

«Може, це через те, що його цікавить тільки музика? О, а чого ви постійно про буддизм триндите?» — запитує Юля.

«Буддизм — це також музика, вічна залізна флейта, в звучанні якої нема тональності, контрастів».

Юля перебиває й просить говорити простіше, скільки можна, ти ж знаєш, я цього гівна ще на лекціях наслухаюся. Пробач, деколи заносить. Так, задумано каже вона, все це круто, і взагалі, я рада, що Дека живе, хоч він і буддист хріновий, але хороший. Запитливо дивлюся на неї, мовчки усміхаюся.

«Sorry, — підходить до нас Хо-хо, — Віталя, в тебе не буде цигарки?»

Дістаю пачку, він просить одразу дві. Бери скільки треба. А він: ну тоді три. Хо-хо сміється, і ми сміємося разом із ним. Він розповідає всілякі дурниці, але, оговтавшись, каже, що більше не заважатиме, і йде туди, де звучить музика. Я цілую Юлю в шию, поволі підіймаюся до мочки вуха, легко воджу по ньому язиком, і думаю про свою маленьку, хорошу Настю, яку залишив нещодавно вдома й повернувся в рідну общагу. Вона з кожним днем непокоїться все більше, деколи через ревнощі стає просто нестерпною. Чому Настя не може зрозуміти, що мені не стати іншим, що це просто неможливо, що змінитися — означає відмовитися від власного світу, від того звичного способу життя, в якому все більш-менш налагодилося, в якому моє мислення майже позбавилося агресії, турбот і тривоги, що раніше докучали. Не можу пояснити їй, що борюся не з тим, що намагається мене подолати чи підкорити, не з обставинами, які, немов мошкара, злітаються на мій спокій, а борюся, перш за все, з самим собою, бо перемога над собою, над тією внутрішньою неприборканою істотою, яка постійно прагне вибратися з мене, — це краще, ніж перемога над іншими людьми, особливо тоді, коли вони слабші чи нещасливіші за тебе. Цього всього мене навчив Дека, і я йому вдячний, бо раніше, коли навіть не підозрював, що так можна думати й жити, коли гризся через найдрібніші проблеми, подумки, в час безсоння, вони торбили мене, й це позначалося на людях, з якими я спілкувався.

«Сьогодні буду з тобою. Не хочу залишатися одна», — дивиться на мене Юля.

«Ти не будеш одна».

Музика несподівано вщухає, з рекреації поволі розходиться народ, лише голос Хо-хо просить у кількох знайомих допомогти йому розгребтися з апаратурою, дротами, проводкою. По