Читати книгу - "Машерують наші добровольці…, Микола Лазарович"

Що ж до військового вишколу УСС, то він тривав лише кілька днів. Російські війська, зайнявши всю Галичину, наступали в напрямі Угорщини, тому стрільці мусили, хоч і не зовсім підготовлені, ставати до боротьби. Вже 10 вересня першою проти ворога виступила сотня Василя Дідушка, яка у військовому відношенні, порівняно з іншими стрілецькими підрозділами, була найбільш вишколеною. У її складі переважали студенти і учні середніх шкіл, члени довоєнних стрілецьких товариств. Головним завданням сотні була охорона Верецького–Нижнього і Гусного перевалів. Через тиждень в район Сянок для несення розвідувальної й охоронної служби вирушила сотня Осипа Семенюка. 20 вересня на фронт відбула сотня Осипа Букшованого, яка з Мукачева залізницею добралася до Сваляви, а звідти до Чиндієва.

Першою бойове «хрещення» прийняла сотня Семенюка, дві чети якої — під проводом Степана Пеленського та Богдана Гнатевича — 25 вересня на шляху з Турки до Сянок здійснили вдалий напад на російський кінний роз’їзд. Це, по суті, було перше збройне зіткнення українського війська з російськими загарбниками від часів битви під Полтавою в 1709 р. 27 вересня сотня Семенюка вела надзвичайно важкий бій за Сянки проти переважаючих сил противника. Він тривав від десятої години ранку до смеркання. Тоді ж дві чети сотні Дідушка, якими командували Михайло Гнатюк та Левко Коберський, разом із мадярським підрозділом стримували російські загони біля Ботелки. 28 вересня сотня Семенюка боронила Ужокський перевал, а сотня Дідушка Веречки Вижні.

У перших боях леґіон зазнав значних утрат: число вбитих, поранених та полонених стрільців сягнуло кількох десятків. Серед тих, хто ціною власного життя спричинився до відродження збройних визвольних змагань українського народу, були Іван Козьол, Іван Юріїв, Василь Грицина, Данило Корінь, Василь Чехут. У чистоті їхніх помислів, патріотизмі, бажанні вибороти для України державну незалежність сумніватися не приходиться. Одна із дівчат–добровольців до леґіону УСС, студентка філософського факультету університету в Граці Софія Галечко з цього приводу в своєму щоденнику 11 вересня 1914 р. зазначала: «Я на Закарпатті, в рядах Січових Стрільців. Дивний якийсь сон. Вісім днів їзди поїздом, три дні голодівки, примусова мандра по Мукачеві від 3–ї ночі до 8–ї ранку та приїзд до Ґоронди... Мої мрії здійснилися — працюю для України, йду кувати кращу долю... Кинула я книжки, науку, старий спокійний Грац, забула про рідню, про іспити й увесь світ... Крила вистрілили з рамен і лечу на стрічу сонцю золотому. Чи спалить воно мене, чи зігріє своїм вогнем?.. Завтра, позавтра може підемо вже в поле, хто вернеться з дороги, не знаємо. Що там! Поки кров грає в жилах і серце б’ється сильно в грудях — вперед! Вперед! Поломимо скали, перепливемо ріки, спалимо вогнем молодої душі всі твердині, всі замки, всі ворожі думки і діла»[16].

Проте патріотичний порив українського стрілецтва був сприйнятий австрійською стороною байдуже. Вона з насторогою ставилася до ідеї самостійної України, а тому в її плани не входило формування сильного українського війська. Команданта УСС Михайла Галущинського було попереджено, що Начальна команда армії (НКА) вважає кожний курінь самостійною бойовою одиницею, яка має виконувати виключно накази НКА. А роль команданта УСС полягала тільки в доведенні цих наказів до командантів куренів[17]. Однак в другій половині вересня НКА позбавила самостійності й курені. Вони фактично були ліквідовані, а сотні перетворені на окремі партизанські відділи по двадцять стрільців. Їх завдання полягало в тому, щоб, непомітно пробравшись у тил російських військ, нищити телефонне і телеграфне сполучення, руйнувати залізниці, нападати на обози, невеликі відділи та штаби, сіяти паніку серед ворога[18]. Всі двадцятки відправлялися на чотири тижні і після виконання завдання мали зібратись у Ґоронді. Проте цей план, прийнятий всупереч волі стрілецтва, як виявилось, заздалегідь був приречений на провал. Він не враховував відсутності у стрільців досвіду ведення партизанських дій, відповідного вишколу, зокрема поводження з вибуховими матеріалами, необхідного обладнання та озброєння. Цілком імовірно, що поділ леґіону на двадцятки був викликаний не стільки фронтовими потребами, як прагненням антиукраїнських сил ліквідувати формацію УСС. На заваді реалізації цих підступних намірів значною мірою став наступ росіян на позиції австрійської армії. Тому лише деяким відділам вдалося прорватися в тил ворога; більшість, зазнавши втрат при спробі перетнути лінію фронту, повернулася назад.

Переконавшись у нереальності своїх планів, австрійське командування через два тижні припинило експеременти з двадцятками і наказало всім стрілецьким відділам зібратись у Чинадієво. Після чергової реорганізації леґіон УСС на початку жовтня у складі корпусної групи генерала Петера Гофмана розгорнув наступ з Карпат на російські позиції. Долаючи сильний опір противника, стрільці спричинилися до звільнення Сколого, Болехова, Дрогобича, Борислава, Стрия, багатьох інших населених пунктів Галичини. Успішною, але кровопролитною була їхня боротьба за опанування низки важливих у воєнному відношенні карпатських узгір’їв. Зокрема, 28 жовтня сотня Володимира Сроковського у запеклому бою відбила у росіян гору Ключ біля Сколого. Учасник цього бою так описував його перебіг: «Стрільців щораз меншає. Одні поранені, інші вбиті. Нарешті головний приступ. Усі вцілілі швидко біжать уперед. Москалі подалися назад… одначе не всі це роблять. Багато москалів вискочило з окопів та наставило багнети проти нас; але стрільці в одну мить потрощили їм голови… Земля, червона від крові, густо вкрилася московськими трупами. Нарешті ми взяли московські окопи»[19]. При цьому 13 стрільців загинули, 14 було поранено, між ними і командант сотні, якого замінив 3енон Носковський.

Кілька разів переходила з рук в руки гора Комарницька поблизу Синевідська. Її 26 жовтня здобула сотня Василя Дідушка, але невдовзі австрійські частини втратили цей вигідний плацдарм. Рятувати ситуацію знову довелося усусам. Третього листопада