Читати книгу - "Літаючі квіти, Михайло Васильович Васильєв"

прислів’ями, причому саме тими, які придумано для ситих спокійних людей: “Краще горобець у жмені, ніж сокіл у небі…” Сокіл у небі — це він, Сергій Андрійович Зав’ялов, стрілець-радист у роки Вітчизняної війни, потім дипломник геологорозвідувального інституту, аспірант, який через рік кинув аспірантуру. Те, що він пішов на польові роботи, і було головною причиною розриву.

“Ти не вмієш влаштовуватись, як люди”, — закинула вона йому одного разу. Ні, він умів влаштовуватись, він міцно тримав свою долю в руках, але поривався у житті не до того, до чого прагнула вона, вбачав щастя зовсім в іншому. А в чому воно, щастя? Вчора мисливець сказав словами легенди: “Самим коханням не може жити людина”. А чи може жити людина без кохання? Проте живе ж він уже п’ять років… Та хіба це життя?

Ні, все-таки головне у житті праця, і він зробив правильний вибір. Але чому ж досі він не може забути минулого?.. І ось тільки тепер ця дівчина Оля… І знову не його, чужа…

Недалеко рокотів по каменях гірський потік, з його шумом змішувалося виття вітру, що падав униз по ущелині. І якось по—особливому живим, переконливим і зворушливим був на цьому дикому фоні дівочий голос, що розповідав про звершення сміливої мрії людства — завоювання сусідніх планет.

Щасливої путі! Хоча блакить

Земних небес ясна і неозора,

Нам у космічних променях летіть,

Минать магнітні бурі, метеори.

Та ми пройдемо крізь усе. І там,

Куди у мріях не сягнуть поетам,

Із пітьми вічної засяє нам,

Поманить таємницями планета…

Ми стиснем траєкторії кільце, —

На трепетнім локаторі екрана

Нараз побачимо її лице

В короні сяйва, гроз та ураганів;

Розсипалися пасма островів,

Між плям озер — гірські химерні кряжі.

І перед нами — світ страшний, як гнів,

До ніг суворий, неосяжний ляже…

Дівочий голос урвався на якійсь високій, хвилюючій ноті. З півхвилини співбесідники мовчали. Потім розмова зав’язалася знову.

— Розпорошується твій Сергій Андрійович. Якби він трохи менше писав вірші, то давно б докторську захистив. А то ось разом з нами по ущелинах повзає. Хіба це життя — у наметах та біля вогнища.

— Облиш, Колю! — Ольга майже закричала. Зав’ялов уявив собі її розгніване обличчя з палаючими, бездонно глибокими, потемнілими в цю мить, блакитними очима. — Як тобі не соромно! його кілька разів запрошували в інститут, в Академію наук… його наукові статті цитуються в підручниках. А ти… хлопчисько ти проти нього…

— Ай-ай-ай, ну не треба такої бурі на мою сиву голову… — Микола був явно збентежений цим вибухом. — Ну хай запрошували, хай відмовлявся. Нехай він геній, а я хлопчисько. Я просто кажу, що він розпорошується. А ти наслідуєш його приклад. Оці твої сьогоднішні метелики. Для чого вони тобі? Я ось не відмовлюсь, якщо мене запросять читати лекції і вести семінари в інституті…

Треба припинити це негідне мимовільне підслухування. Зав’ялов закашлявся, немов щойно ввійшов. Голоси злякано змовкли.

Він вийшов з намету і попрямував під навіс.

— Ну, чим ви займаєтесь?

— Я розбираю проби, Оля грається метеликами…

Відповідь Миколи була явно провокаційною. Але Зав’ялов удав, що не помітив цього. Він уважно переглянув каталог, записи, зробив кілька неістотних зауважень. Микола був умілим працівником. Потім обернувся до дівчини. Та сиділа, схилившись над ящиком з-під продуктів, накритим склом. Русяві локони вибилися з—під хустинки, брови були зведені. Вона уважно дивилася в ящик. Під склом сидів справжнісінький квітник розкішних метеликів, таких самих, яких Зав’ялов спостерігав біля водоспаду.

— Дивіться, які красені, — промовила дівчина. — Якщо не помиляюсь, це ще не описаний у науці вид.

— Ні, помиляєтесь. Це звичайні метелики, які зазнали значних змін під впливом відомих зовнішніх умов.

— Яких саме?

— Підвищеного радіоактивного опромінення. Дивіться, яка різноманітність мутацій[1] у забарвленні в розмірах, у формі крил та черевця. До речі, де ви їх наловили?

— Біля водоспаду. Я ходила дивитись Гамаюнову печеру. До вашого відома, це зовсім не таке безлюдне місце, як здається. Тут були й до нас і не дуже давно.

— Чому ви так гадаєте?

— Ось що я знайшла там, — Ольга витягла побиту й покремсану, немов пропущену крізь молотарку, металеву оправу бінокля. В очах дівчини тремтіла тривога.

— Не хвилюйтесь, Олю, це мій бінокль. Я випадково розбив його і кинув у воду, а вона закінчила справу. Що ж вас цікавить у цих метеликів?

— Я в дитинстві захоплювалась колекціями комах. А тепер… Адже це таємничий, сповнений несподіванок світ. Чи знаєте ви, наприклад, про те, що метелик знаходить іншого метелика навіть тоді, коли не бачить його, на відстані кілометра?

— Так, знаю. Кажуть, у метеликів надзвичайно тонко розвинений нюх.

Ольга заперечно похитала головою.

— Ні, справа не в нюхові. Як може допомогти нюх на квітковому полі, що пахне найрізноманітнішими ароматами квітів з надзвичайною силою? Чи можна виділити серед цих могутніх акордів запахів легесенький аромат? Тут щось інше. А потім я сьогодні зробила такий дослід. Накривала одного метелика склянкою, а другого розміщувала так, щоб він був з підвітряного боку. Склянка, звичайно, не пропускала запахів, а те, що могло просочитись крізь щілину, відносило вітром.

— І другий метелик усе-таки прилетів?

— Через кілька хвилин він уже кружляв навколо склянки.

— І чим же ви пояснюєте такий таємничий зв’язок? Чи не телепатією?

— А що це таке?

— Передача думок на відстані без слів — з мозку в мозок.

— Не знаю, мабуть… Думок у метеликів, звичайно, нема. Проте, можливо, вони