read-books.club » Фантастика » Літаючі квіти, Михайло Васильович Васильєв 📚 - Українською

Читати книгу - "Літаючі квіти, Михайло Васильович Васильєв"

164
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Літаючі квіти" автора Михайло Васильович Васильєв. Жанр книги: Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.
Електронна книга українською мовою «Літаючі квіти, Михайло Васильович Васильєв» була написана автором - Михайло Васильович Васильєв, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Бібліотека сучасних українських письменників "read-books.club". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "Фантастика".
Поділитися книгою "Літаючі квіти, Михайло Васильович Васильєв" в соціальних мережах: 

Сучасний російський письменник М.В.Васильєв — автор широковідомих науково-художніх книг “Енергія і людина”, “Подорожі в Космос”, “Репортаж із XXI віку”, “Твої таємниці, природо!” “Про машини, які є і які будуть”, “У світі семи стихій” та інших. Його твори перекладено на багато мов світу.
В науково-фантастичному оповіданні “Літаючі квіти” показано трудові будні радянських геологів. Автор змальовує лише кілька днів геологічної експедиції. Але вони дають читачеві уявлення про романтичне, сповнене небезпек і пригод трудове життя геологів, про благородну працю цих мужніх, кмітливих і спостережливих людей.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 3 4 5 6 7 8
Перейти на сторінку:
І

Гірський потік падав униз із стометрової височини. Підбігши до краю ущелини, він робив перший запаморочливий стрибок згори: здавалося, блакитно-зелена стрічка звисає із сірої скелі. Далі вона зникала в білій хмарі бризок — потік падав на кам’яні брили.

Це була лише перша третина шляху. Весь у білій піні, щедро розкидаючи шматки її по боках, потік падав далі, перестрибуючи з уступу на уступ. Внизу, в сірій пітьмі ущелини, промчавши по каменях, він зливався з іншим могутнім потоком, і разом вони простували до моря.

Зав’ялов напівлежав на вузькому виступі скелі саме над тим місцем, де голубуваті струмені водоспаду зливались із бризками, що летіли їм назустріч. Іноді вітер підхоплював і кидав йому в обличчя жменю дрібних краплин. Скеля від них ставала мокрою і слизькою. Триматись на ній було важко.

Зав’ялов повернув голову вліво і притиснувся правою щокою до холодного шерехатого каменя. Перед його очима повис водоспад. Звідси, зблизька, він зовсім не здавався блакитною стрічкою. Це була лавина води, могутня і шалена, з прожилками піни й каламуті, ладна підхопити і нещадно перемолоти в жорнах каменів усе, що попаде в її холодні пружисті струмені. Зав’ялов обережно повернув голову і притиснувся до скелі лівою щокою. Погляд ковзнув по голій базальтовій стіні. Ні, підійматися далі неможливо. Досвідчений альпініст Зав’ялов зрозумів це ще сорок хвилин тому, оглядаючи стіну ущелини знизу. Але він не повірив собі, вирішив пересвідчитись. І поліз, уперто чіпляючись пальцями за хиткі уламки зруйнованого вивітрюванням каміння, за кожну тріщинку, пробиту коренями рослин. Сорок хвилин підйому, і сорок можливостей зробити останні в житті півкроку. Ні, мабуть, він не мав права дозволити собі таку розкіш!

Зав’ялов знову обережно повернув голову і подивився вгору. До мети лишалося зовсім небагато. Метрів за двадцять вище, по той бік водоспаду, на стрімкій скелі було висічено людські фігурки. Одні з них, ставши на коліно, націлювались з лука, другі метали на бігу списи, треті сиділи в човнах і веслували. Трохи нижче чорнів отвір печери. А над ним, перекресливши все поле малюнка, пошкодивши частину фігур, темнів великий хрест, вирізьблений тут, мабуть, значно пізніше.

Оця печера, оточена первісними зображеннями, і приваблювала Зав’ялова. Високо в горах, майже на межі вічних снігів, така знахідка була несподіваною і могла зацікавити і археологів, і етнографів. Звичайно, в обов’язки групи геологів, що складалася до того ж лише з чотирьох чоловік, включаючи провідника — місцевого мисливця, не входили археологічні дослідження. Але зараз Зав’ялова цікавило інше: як добиралися до печери люди, що залишили там вічні сліди свого перебування? Можливо, вони користувалися іншими, доступнішими входами. Або водоспад, що заступив дорогу Зав’ялову, утворився пізніше і відрізав шлях до печери.

Справді, по той бік потоку подекуди на скелі було видно тріщини, уступи, вибоїни… Ступивши на отой рудуватий камінь, можна дотягнутись до кущика, що приліпився на скелі і явно ховає під листям глибоку тріщину. А звідти, поставивши ліву ногу на чорний виступ, перейти до вертикальної розколини. По ній можна піднятись, упираючись в її стінки ногами й руками, метрів на п’ять. А потім використати карниз, майже непомітний звідси. Так, шлях до печери далі йшов по той бік потоку. Не легкий і не простий шлях, але у всякому разі прохідний.

Мимо щоки Зав’ялова проповзли вгору дві товсті зелені гусениці. “Цим легко, — промайнула думка, — в них вісім ніг, а в мене разом з руками вдвічі менше…”

Зав’ялов ледь-ледь подався вперед. Тіло втомилося від напруженого перебування в одному положенні. Трохи повернувшись набік, Зав’ялов на кілька секунд вивільнив одну ногу, потім другу. Далі, зайнявши найбільш стійку позицію, лівою рукою дістав бінокль. Той здався надто важким: рука, що тримала його, переважувала все тіло. На мить Зав’ялов відчув, що втрачає рівновагу і падає вниз. До горла підступила нудота. Але, поборовши слабість, він, притиснувшись підборіддям до мокрого каменя, переніс руку з біноклем до обличчя і знову повернув голову. Окуляри враз наблизили протилежний бік водоспаду. Здавалося, до нього можна дістати рукою. Так, на тому боці було за що зачепитись. Зав’ялов крок за кроком простежив шлях до самого входу в печеру. Але як перестрибнути через п’ятиметрову сіро-голубу стрічку вируючої води?

Зав’ялов опустив бінокль, протилежна стіна відскочила і стала на своє місце. В цю мить камінь, за який Зав’ялов напружено тримався правою рукою, хитнувся, немов ось-ось мав відірватись од скелі. Ліва рука мимоволі випустила бінокль і, інстинктивно шукаючи опори, впала на каміння. За мить рівновагу було знайдено, але бінокль зник у білій хмарі бризок і піни…

— Треба спускатись, втомився, — мовив сам до себе Зав’ялов, але голосу власного не почув.

Його заглушив гуркіт водоспаду. Лише тепер привернуло увагу геолога це могутнє ревіння, що раніше не доходило до його свідомості. Він закричав і знову не почув свого крику.

Звиваючись, мов змія, Зав’ялов поповз уперед по холодному слизькому каменю. Майже перевалюючись через передню грань карниза, що правив йому за опору, він на мить дотягнувся до повороту скелі, до краю розколини, в яку падав водоспад, і побачив спінений потік. Основна маса води летіла вниз, відірвавшись од скелі, — це був стрибок у повітрі, а не ковзання по схилу. Великі краплини впали Зав’ялову на щоку. Притискаючись до скелі, геолог почав спускатись…

Майданчик не завершував спуску, але дальший шлях положистим схилом був неважкий, Зав’ялов сів, спершись спиною на уламок скелі і витягнувши вперед ноги. Коліна його дрібно тремтіли, в кистях рук не було сили, а пальці зараз не змогли б розстебнути навіть ґудзика. Зав’ялову стало страшно…

З-за гори визирнуло сонце, майданчик розквіт жовтими, блакитними, червоними квітами — дуже ніжними й тендітними на вигляд, але надзвичайно стійкими і непохитними у боротьбі з суворою природою. Зав’ялов любив боязку красу цих квітів. Він довго дивився, як між ними, перелітаючи з одного на інший, бринів великий оксамитовий джміль. Ось він зачепився за край жовтої пухнастої квітки, сунув у її чашечку хоботок і майже весь сховався там. Незабаром він виліз, діловито почистив передні лапки й полетів далі, обліплений жовтим пилком…

На вогку гімнастьорку Зав’ялова сів великий волохатий, надзвичайно красивий метелик. Влаштувавшись якнайзручніше, він склав крила і за мить знову розкрив їх,

1 2 3 4 5 6 7 8
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Літаючі квіти, Михайло Васильович Васильєв», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Літаючі квіти, Михайло Васильович Васильєв"