Читати книгу - "Таємниця Чарівної отруювачки"

полиці й шафи у бібліотеці. Вона назвала своє ім’я, а тоді висловила кілька зауважень стосовно стану замку, не забуваючи, однак, при цьому якнайпривабливіше посміхатися. Для того, щоб зацікавити Грегорі, який відверто нудився в колі друзів свого батька, цього виявилося навіть забагато. Вже за кілька хвилин він щиро жалкував, що не познайомився з цією милою дівчиною одразу, яка вона приїхала до замку. Ще трохи згодом Грегорі запропонував Анні відрекомендувати її гостям. Анна не мала нічого проти. Тож вони разом пройшли до вітальні, де вже зібрались гості містера Брейвермена, розважаючи одне одного пустопорожніми балачками, щоб якось згаяти час, який лишився до вечері.

Тепер у Анни з’явилася можливість краще їх усіх роздивитися і скласти про кожного певне враження. Ці перші зауваження Анни були досить поверховими, однак, знаючи свою основну ціль. вона просто не бажала витрачати увагу на сторонніх, на її думку, осіб:

«Хазяїн – Джек Брейвермен. Років шістдесяти. Це сповнений сил і енергії життєрадісний ірландець. Типовий господар заможного родинного маєтку: душа будь-якої компанії – байдуже, чи то прості робітники, чи нові дворяни. Зовнішність його нічим особливим не відзначається, якщо не брати до уваги без найменшого натяку на сивину яскраво-руде волосся, яке він отримав від пращурів і передав синові Грегорі.

Полковник Максвел – давній друг і майже одноліток містера Брейвермена. Отримав поранення на війні і тепер ходить з паличкою, але не злостивий.

Андре Сімс – гарненька (не красуня) брюнетка років двадцяти трьох. Одягається в безглузді довгі сукні сумнівного походження, які дуже нагадують бабусин антикваріат. На думку декого, мабуть тримається як справжня леді. Певно, нудна до смерті.

Марк Фаррел – років тридцяти. Досить привабливий блондин. Журналіст і за професією, і за покликанням. Трохи метушливий, але, кажуть, відомий у своїх колах, ба, навіть, перспективний. Але поки що геть без статку, тож не вартий уваги.

Мередіт Уолер – дуже далека родичка містера Брейвермена. Мабуть, приїхала сюди зі сподівання розкрутити старого на кілька тисяч. Всі тут саме це про неї й думають, тільки не зізнаються. Близько п’ятдесяти п’яти років, не заміжня. На вигляд набагато старша. Певно, вона містеру Брейвермену – як кістка в горлянці. А, загалом, це досить тиха і сумирна бабуся. Весь час сидить у кріслі і щось сконцентровано плете – чи то рукавички, чи мо-й шкарпетки – так, ніби нічого більше її не цікавить…

Після вечері Анна тихенько прослизнула до кімнати Кларенса Мейрона і обережно причинила за собою двері: в неї не було ані найменшого бажання бути кимсь поміченою.

Кімната дворецького знаходилася на першому поверсі поряд з кімнатою Стівена Макферсона – ці двоє були єдиними з усіх слуг, які, за старою традицією, мешкали в замку разом з господарями, а не у службових приміщеннях, як решта прислуги. Анну трохи здивував інтер’єр цієї кімнати: ніяк не можна було б сказати, що це – кімната всього-на-всього пересічного дворецького. Тут стояли дорогі сучасні меблі, витончені й також недешеві дрібнички видніли на каміні, і якісь картини, підозріло схожі на оригінали, прикрашали ці зовсім не обшарпані стіни.

Кларенс Мейрон вже чекав на Анну. Коли вона увійшла, дворецький сидів на стільці біля письмового столу, знову ж таки з дорогою сигарою. Помітивши Аннине здивування, він усміхнувся і сказав:

– Бачу, вам подобається моя кімната. Нічогенька, правда? Одразу впадає в око, як високо цінують господарі працю старанного дворецького…

– Еге ж. Дуже цінують. Може й більше навіть за власних гостей. Чим, цікаво, ви заслужили таку безмежну вдячність?

– Міс Брінкмен, змушений зазначити, що ви порушуєте всі правила світського тону! Вже при третій нашій розмові ви дозволяєте собі допитувати мене, мов якійсь слідчий. Щоб виправитися, зараз вам слід збрехати, що це через те, що я – непересічна людина і тому дуже вас зацікавив. Від подібної відповіді я маю зашарітися і, зовсім втративши голову від ваших чарів, добровільно здатися на милість переможниці.

– Ще чого! Я маю на увазі, що застосую до вас свої, як ви сказали, «чари» хіба що на смертному одрі. Але ніяк не як не раніше.

– Яке полегшення! – вдавано зітхнув дворецький.

– А ви, я бачу, добре обізнані в тому, як зазвичай діють слідчі?! Що, мали можливість спізнати це на вашій власній дорогоцінній шкурі? – «співчутливо» поцікавилася Анна.

– Ай-яй-яй. Це мені за те, що назвав вас неледі. Добре. Винен. Як натура благородна, одразу прошу за це пробачення і пропоную укласти перемир’я.

– З якого це дива? Хіба що, коли ви візьмете свої слова назад.

– Краще я зроблю вигляд, що не почув вашої великодушної пропозиції. Просто нічого не кажіть! Інакше-бо ми посваримось раніше. ніж дійдемо до суті. Це взагалі не виховано – переривати співрозмовника… Значить, ви таки прийшли? Хоча, загалом, я в цьому ані секунди не сумнівався.

– Так, я прийшла, але дуже ненадовго. Я просто подумала, що ваша інформація може бути корисна для реставрації замку…

– І, звісно, головним чином для того, щоб задовольнити вашу безмежну цікавість. Я вгадав?

Анна вирішила за краще промовчати, так як саме цікавість і була головною причиною її появи тут. Дійсно, Анну надзвичайно інтригував цей нахабний дворецький. Він цікавив її навіть більше, ніж вона ладна була собі зізнатися.

– Ну що ж, можливо те, що я вам розповім, справді має деяку історичну цінність, а також певне відношення до цього дому… – казав, тим часом, Кларенс Мейрон. – Нещодавно, впорядковуючи (він вклав у це звичне слово трохи інший зміст) книжки у бібліотеці, я випадково натрапив на один цікавий екземпляр, який, якщо не помиляюся, датується дванадцятим століттям. Якщо простіше – це дуже стара рукописна книга. Писана ще латиною. Я трохи знаю цю мову, як це не дивно для звичайнісінького дворецького. Тож я взяв на себе сміливість перекласти її. У ній йдеться про імператрицю Візантії Феофано. Книжка має влучну назву – «Чарівна отруювачка». Події, зображені в ній, справді мали місце багато віків тому. Загалом, ця книга дуже відрізняється від решти відомих нам історичних книжок і в дечому навіть суперечить офіційній версії того, як розгортались події. Можливо, це пов’язане з тим, що вона призначалася виключно для сімейного вжитку, для збереження історії визначної пращурки, так би мовити, тож в ній не мало бути місця жодним таємницям. Тож, думаю, вона повинна вас зацікавити.

– Взагалі-то, зараз у мене немає ні часу, ні бажання читати про події майже тисячолітньої давнини. Це взагалі не мій фах: я не історик. Більше того, я ніколи особливо