Читати книгу - "Небажаний гість"

– Дякуємо, так і зробимо, – відповідає Метью, багатозначно зиркаючи на Дану.

Вона зводить догори свої ідеальні брови – так нагадує Метью чемно поводитися на людях.

Метью бере сумки і слідом за Даною піднімається по широких сходах. Ліфта тут немає. Зрештою, це маленький готель. Метью обирав дуже ретельно. Хотів знайти тихе й приватне місце, де вони з Даною могли б провести трохи часу разом перед тим, як почнеться уся ця метушня з весіллям, якої він узагалі волів би уникнути. Якби ж то вони могли втекти кудись на Кариби й там побратися. От тільки багатий спадкоємець з Нової Англії не може собі такого дозволити. Це розбило б серце його матінці та всім його тітонькам, і Метью не готовий узяти на себе таку відповідальність. Та й він знає, що, хоч Дані теж іноді допікає увесь цей стрес від планувань, нескінченних зустрічей та мільйонів деталей, без яких не обходиться весілля таких масштабів, проте вона з нетерпінням чекає цієї грандіозної події, що має відбутися навесні. От тільки останнім часом у неї почали траплятися нервові зриви. Ця невеличка перерва перед фінальним ривком їм обом піде на користь.

Товстий килим приглушує їхні кроки, тож вони майже нечутно піднімаються по сходах на другий поверх і проходять коридором до кімнати 201. На дверях прикріплено овальну латунну табличку з вигравіруваним номером.

Метью вставляє ключ у старомодний дверний замок і відчиняє перед Даною двері.

– Після вас.

Дана заходить у номер і схвально усміхається:

– Дуже гарно.

Крутнувшись, жінка повертається обличчям до Метью, який саме зачиняє за ними двері.

Він обвиває її руками за талію й каже:

– Якщо хтось тут і гарний, то це ти, – і цілує її.

Зрештою Дана грайливо відштовхує його і скидає з себе пальто. Метью робить те саме і вішає обидва пальта у шафу. Тоді вони разом оглядають кімнату. Ліжко, звісно, велике, і, як зазначає про себе Метью, з першокласними простирадлами. На подушках лежить загорнута у фольгу коробка цукерок. Ванна явно призначена для двох, а у відерці з льодом на маленькому столику біля дверей стоїть пляшка шампанського з вітальною листівкою. Вікна виходять на широке подвір’я перед готелем з обтяженими снігом деревами і довгою звивистою під’їзною доріжкою, що веде до головної дороги і яку зараз швидко засипає снігом. На парковці біля подвір’я з пів десятка машин. Двоє закоханих стоять поруч, визираючи у вікно.

– Це номер для молодят, – каже Метью, – якщо ти ще цього не зрозуміла.

– А не наврочимо? – питає Дана. – Гадаю, це погана прикмета замовляти номер для молодят, коли у вас ще не медовий місяць.

– Дурниці.

Вони спостерігають, як засніженою доріжкою хоробро пробирається автомобіль і зрештою доповзає до парковки. Звідти виходять четверо. Троє жінок і чоловік. Уткнувшись носом у Данину шию, Метью питає:

– Як ти ставишся до того, щоб подрімати перед вечерею?

Ієн Бітон плюхається в одне з крісел біля каміна у вестибюлі, поки Лорен реєструє їх і бере ключ від їхнього номера. Зараз йому не завадило б чогось випити. Цікаво, де тут у них бар. Праворуч від вестибюля розташована їдальня: скляні двері прочинено, і чоловік краєм ока помічає розставлені там столи з білими лляними скатертинами. Загалом це місце доволі гарне. Тут, певно, багато маленьких кімнаток і коридорів з прихованими нішами. Це вам не типовий сучасний готель, де все зроблено з максимальною ефективністю й спрямоване на максимальні прибутки.

Його увага звертається до двох жінок, яких вони врятували. Ґвен, водійка, отримує ключ за стійкою реєстрації. Здається, ті двоє ділитимуть номер. Ієн спостерігає, як вони піднімаються по сходах, і замислюється.

Підходить Лорен і простягає йому руку.

– Готовий піднятися в наш номер?

– Звісно.

– Вечеря з сьомої по дев’яту в їдальні, але перед тим тут подаватимуть коктейлі, – каже вона.

– Добре. То чого ми чекаємо?

– Нас поселили на третьому поверсі.

Він підводиться, бере сумки і йде слідом за Лорен по сходах. Тут так тихо. Можливо, це через сніг, а може, через товстий килим чи м’яке освітлення, але все навколо здається пом’якшеним, приглушеним.

– Та жінка Райлі не здалася тобі дивною? – шепоче Лорен, поки вони піднімаються вишуканими сходами.

– Вона була доволі знервованою, – визнає Ієн.

– За весь час, що ми пробули з ними, вона не промовила ні слова. Вони усього-на-всього з’їхали в кювет. Ніхто ж не постраждав.

– Може, вона колись потрапляла в автомобільну аварію.

– Може.

Коли вони дістаються третього поверху, Лорен обертається до Ієна і каже:

– Вона здалася мені дуже напруженою. Від неї відходила якась дивна аура.

– Не думай про неї, – промовляє той, несподівано цілуючи жінку. – Думай про мене.

Ґвен сидить на ліжку, тому, що найдалі від дверей, – у них із Райлі номер на третьому поверсі з двома двоспальними ліжками, як вони і просили, – і схвильовано спостерігає за подругою. Та жінка, Лорен, помітила, що з Райлі щось не так.

Раптом Ґвен спадає на думку, що, можливо, вона – не те, що Райлі зараз потрібно. Вона сподівалася, що її врівноважений прагматизм зуміє заспокоїти Райлі, а натомість відчуває, як їй самій починає передаватися тиха паніка подруги. Райлі завжди була сильнішою особистістю. Можна було й раніше здогадатися, що це вона матиме вплив на Ґвен, а не навпаки. Ґвен уже починає зазирати в темні закутки й здригатися від несподіваних звуків, поки її уява змальовує можливі жахіття. Може, річ у тому, що вони перебувають у незнайомому місці, а може, це так на неї діє старовинна атмосфера готелю.

– Давай трохи освіжимося і підемо чогось вип’ємо перед вечерею, – пропонує Ґвен.

– Давай, – згоджується Райлі без особливого ентузіазму.

Вона дуже бліда, і довге світле волосся спадає обвислими пасмами їй на обличчя. Ні сліду колишньої енергійності. Колись Райлі була красунею, але тепер так і не скажеш. Ґвен жене від себе цю жахливу думку і намагається вірити, що врода повернеться.

– Я знаю, що зараз у тебе непрості часи, – вмовляє вона Райлі. – Але ти мусиш спробувати.

Та кидає на неї погляд, сповнений… роздратування, мабуть, чи то зневаги. А може, гніву. Ґвен відчуває, як у ній самій спалахує іскра гніву, і раптом усвідомлює, що це будуть довгі вихідні і їй доведеться вважати, що говорить. Проте жінка одразу нагадує собі, що Райлі – одна з її найкращих подруг, і Ґвен багато чим їй завдячує. Вона хоче допомогти Райлі знову звестися на ноги, хоче, щоб її розкішна, життєрадісна подруга повернулася. Та що там, Ґвен хоче знову заздрити Райлі, як і раніше.

– Давай я розчешу тобі волосся, – пропонує.

Вона встає зі свого ліжка і починає порпатися у сумочці Райлі в пошуках гребінця. Тоді сідає позаду подруги і починає розчісувати її волосся повільними заспокійливими рухами. Поступово плечі Райлі