Читати книгу - "Вийди і візьми"

Згодом Жак утратив будинкам лік. Усі на два поверхи, вони різнилися безліччю деталей, так що нерідко певний елемент, відокремившись від однієї оселі, знаходив собі застосування на іншій.

Та ось вони нарешті приїхали — як довго він вимріював цю мить! Жак бачить себе, як він запобігливо відчиняє браму і вони удвох із Матильдою прошкують уздовж алеї, над якою в’ється молодий виноград, і Матильда не може надивуватися. «Для тебе», — каже Жак, тримаючи двері будиночка, затим обоє зникають усередині…

Жакові здається, що іде надто довго, хоча, можливо, лише рухається повільно. Колись він гасав! У якийсь момент ноги відривалися від землі та линули, ледь торкаючись кедами бігової доріжки. Відчувши, як м’язи наливаються силою, Жак виривається вперед, і споруджені ним будиночки, погойдуючись, біжать разом із ним.

Не дивлячись на годинник, облишивши думати про чоловіка, Матильда ні на секунду не забуває про сина. Лікарі відсікли тільки видиму частину пуповини. Матильда роками зберігала її у придбаній на ярмарку різьбленій скриньці. Пуповина всохла і світилася, наче жила.

Й ось вони їхали на її батьківщину, і Матильда, як завше, не могла дочекатися літа. Автомобіль наближався до містка, що його в часи її дитинства заливали повені, наносячи намул і бруд. Трава, зеленіючи по краях, викликала в її єстві щем. Спогади можуть бути непокірними. «Я піду пішки», — сказала. Вийшовши з автомобіля, жіноча постать у ситцевій сукні попростувала сільською дорогою, тоді як Жак, опустившись долі край мосту, втупив погляд у воду, яка, здаючись непорушною, насправді текла.

Матильда дивилася на подвір’я, на хатину, в якій виростала, підлатану та обжиту, на дерево біля в’їзду, стару-престару черешню, під якою колись метушилися кури, збираючи м’якіть опалих ягід, а сусідські хлопчаки, здершись у верховіття, кидали їй найстигліші галузки. Там, за новим парканом, у батьківській землі, покоїться пуповина її єдиної дитини.

З екрана телевізора, де щойно говорили і рухались люди, на Матильду дивиться кругле лице циферблата. Цибата стрілка виклично пнеться вперед і, обігнавши обидві інші, квапиться далі. Матильда вимикає телевізор, і час щезає у темному квадраті.

Захопившись, Жак зачухрав би казна-куди, якби на дорогу з гавкотом не викотилася Кулька. Їй, яка одного дня придибала до кооперативу, сторож збив із дощок буду, а власники гаражів панькали відходами хатніх кухонь. У кулінарній какофонії, рештки якої сторож викидав на смітник, Кулька вишукувала костомашки і, вмостившись неподалік, хрумала, задоволено погиркуючи і віддячуючи вірною службою, якої від неї ніхто не вимагав.

До своїх Кулька підлещувалася, крутячи і підбираючи під себе хвіст, на зайд напосідалася з лютим гаркотом, так що поступово перехожих, які забредали в цей пропахлий мастилами ідилійний закуток, прагнучи скоротити шлях, майже не залишилося.

— Кулько.

Жак не встиг вимовити її ім’я, як Кулька перекинулася на спину, розтягнувшись на ввесь псячий зріст.

— Сьогодні я для тебе нічого не маю, — сказав, пестячи черево із двома рядами пипок та плямистою шкірою, що ховалася з боків у густому хутрі.

Собака покірно потрюхикав за ним до гаражних воріт.

— Що скажеш?

Кулька настовбурчила вуха, але, побачивши ключі, лягла, поклавши голову на передні лапи.

Коли Жак сідав у машину, Кулька стояла на дорозі, помахуючи хвостом; коли йшов додому, трюхикала назирці. Коли проганяв її, Кулька, відбігши вбік, зупинялася і чекала — так супроводжувала його до самого під’їзду. Коли Жак ставив її до відома, що прибув додому, і велів бігти назад, Кулька зацікавлено підводила погляд. «Забула, звідки прийшла?» — жартував, проте пес або не розумів, або не поділяв його жартів.

Бувало, він відводив Кульку на територію кооперативу і замикав браму. Йому, який чув позаду жалібне скавчання і знав, що собака намагається пролізти під брамою, було так, наче Кульчині кігті шкребли не асфальт, а його власне нутро. Відданість тварини зворушувала. «Та я б, Кулько…» — починав Жак, так ніколи і не закінчуючи.

Зсередини повіяло прохолодою, запахом мастил і сирої землі. Вмостившись за кермом і поправляючи дзеркало заднього бачення, Жак помітив у ньому Кульку. Не відводячи погляду, сягнув рукою в кишеню, проте ключів не було ні там, ні в замку, ні деінде.

— Ну от, — проказав, — приїхали.

— Не заводиться?

Від голосу знадвору Жак здригнувся.

— Не заводиться, — буркнув у відтулені передні двері.

— Попхаємо?

— Якби ж то.

Сторож знизав плечима:

— Як скажете, Марковичу.

— Атож, — кивнув Жак.

— Якщо понадобицця підсобити.

— Дрррр, — задеркотів, обхопивши обіруч кермо, коли сторож пішов.

Раптом його запопав сміх. Жак гиготів безглуздо і гидко, наче стратенець. Перед уявою постала Матильда, його шибениця. Він просуває голову в зашморг і горлає: «Смикай! Ну, смикай уже нарешті!»

Жак іде. Позаду, підібгавши хвіст, трюхикає пес.

Маятник перед нею починає розгойдуватися — туди-сюди, вліво-вправо. Матильда повисає на ньому — тепер разом із маятником вигойдуються її думки — то в один бік, то в інший, наче вантаж, що ось-ось зіслизне.

Матильда жадала дитини, Жак — хлопчика. Голосячи, бродила коридорами, доки її брали під руки й відводили до покою. Прокравшись туди, де рядок при рядкові посапували немовлята, прикладала першого-ліпшого до грудей і, гладячи по майже ще лисій голівці, наспівувала колискових, тоді як няньки точили на кухні ляси.

Більшість прийшлих тими днями на світ у пологовому будинку, подарованому місту з нагоди його чотиристарічного ювілею, встигли скуштувати її молока. Одного вечора, зневолена чекати далі, Матильда спакувала непоказний скарб, прокралась у дитяче відділення і, закутавши в ковдрочку найближче біля дверей немовля, квапливо подріботіла геть. За два дні по тому, як її затримали з чужою дитиною, Матильда нарешті приголубила свого сина. «Вважайте,