Читати книгу - "Париж для самотніх та інші історії"

То герої занадто пласкі, то голоси фальшиві. Його друг Філіпп говорить, що йому варто зрушити з мертвої точки, надрукувати рукопис і віддати його агентові, який у цьому зацікавлений. Але щоразу, як Фаб’єн дивиться на свою майбутню книгу, у нього знаходиться чергова причина, щоб нікому її не показувати.

Вона ще не готова.

Сандрін говорить, що він не хоче віддавати книгу, бо так він може переконувати себе, що в нього ще є надія. Зрештою, це найніжніше з усього того, що казала йому Сандрін.

Фаб’єн дивиться на годинник. У нього залишилася година до початку зміни. Аж раптом він чує, як дзеленчить його мобільний. Хай йому грець! Він сварить себе за те, що перед виходом на дах забув запхати телефон у кишеню. Потім ставить чашку на сторінки, щоб вони не розлетілися, і розвертається, аби залізти назад у вікно.

А далі він не міг збагнути, як це сталося. Його права нога підсковзується на дошці, по якій він зазвичай залазить у квартиру, і всю вагу він переносить на ліву ногу, щоб не впасти. І ось ця нога – його величезна, незграбна лапа, як любить говорити Сандрін, – скидає чашку й рукопис із виступу. Він повертається й бачить, як чашка летить униз і розбивається об бруківку, а всі 332 білі сторінки розлітаються в присмеркові небеса.

Він дивиться, як підхоплені вітром сторінки, ніби білі голуби, ширяють над паризькими вуличками.

Нелл майже годину пролежала в ліжку, усе ще не знаючи, що їй робити. Піт не їде в Париж. Точно не їде. Тобто вона приїхала в столицю Франції з новою білизною й червоним лаком на ногах, а Піт її просто кинув.

Перші десять хвилин вона тупо дивилася на повідомлення з цим його життєрадісним «Бажаю гарно провести час» і чекала продовження. Але ні, він дійсно не збирався їхати.

Вона лежить на ліжку з телефоном у руці й дивиться в стіну. Вона розуміє, що в глибині душі завжди знала, що рано чи пізно це станеться. Нелл дивиться на екран, вмикаючи й вимикаючи його лише для того, щоб переконатися, що все це не сон.

Але вона знає. І, мабуть, знала ще напередодні ввечері, коли він перестав відповідати на її дзвінки. А можливо, ще минулого тижня, коли на всі її пропозиції провести час у Парижі він відповідав «Ага, добре» чи «Ну, я не знаю».

І річ була навіть не в тому, що Піт виявився не найбільш надійним хлопцем – насправді він часто зникав, не кажучи їй нічого. І якщо бути до кінця відвертою, у Париж він її не запрошував. Вони якось говорили про місця, які бачили, і вона зізналася, що ніколи не була в Парижі, а він лише сказав: «Що, правда? О, Париж чудовий. Тобі б сподобалося».

Двома днями пізніше вона з’явилася після проведення своєї щомісячної презентації з оцінки ризиків для потенційних працівників («Оцінка ризику відіграє життєво важливу роль для організацій, надаючи їм можливість виявляти ризики й керувати ними, щоб уникнути проблем і скористатися можливостями! Насолоджуйтесь екскурсією заводом і будьте обережними біля цього обладнання») і помітила в коридорі візок із сендвічами. Його привезли щонайменше десять хвилин тому. Вона дивилася на сендвічі, зважуючи подумки плюси й мінуси, а потім зупинилася на сендвічі з лососем і вершковим сиром, незважаючи на те, що тоді був вівторок, а вона ніколи не купувала лосося і вершковий сир у вівторок.

– Чорт забирай! Хіба на нас цього тижня не чекають премії? Що ж, гуляти так гуляти! – весело сказала вона Карлі, яка штовхала візок. Після цього Нелл зайшла до офісної кухні набрати склянку води, коли раптом за стіною почула голоси колег і прислухалася.

– Я збираюся провести вихідні в Барселоні. Я обіцяв дружині, що ми поїдемо туди, ще як тільки ми одружилися, – схоже, це говорив Джим із відділу логістики.

– Шеррі збирається придбати одну з тих неймовірних сумочок. Ця дівчина розтринькає свою премію за два дні.

– Леслі витратить свою на авто. А Нелл?

– А Нелл не летить у Барселону.

Вони почали сміятися. Нелл стояла, ніби вкопана, тримаючи в руках пластиковий стаканчик із водою.

– Нелл покладе гроші на рахунок. А перед цим, мабуть, зробить детальну таблицю. Ця дівчина вибирала сендвічі півгодини!

– Може, узяти житній сендвіч із шинкою? Але ж сьогодні вівторок, а я зазвичай їм житній сендвіч із шинкою в п’ятницю. Може, тоді з вершковим сиром? Але вершковий сир у мене в понеділок. Чорт забирай, гуляти так гуляти! – Вони знову засміялися, імітуючи її голос. Нелл поглянула на свій сендвіч.

– Хлопче, ця дівчина ніколи не робила нічого шаленого у своєму житті.

Нелл з’їла лише половину, хоча їй подобалося поєднання лосося з вершковим сиром. Але зараз сендвіч здався їй гумовим на смак.

Того вечора вона вирішила поїхати до матері. Після років вагань Ліліан зрештою визнала, що будинок занадто великий для однієї людини, і погодилася переїхати, хоча витягати її з місця, де вона прожила двадцять п’ять років, було ніби витягати равлика з його мушлі. Двічі на тиждень Нелл приїздила, щоб складати в коробки пам’ятні речі, одяг чи папери, розкидані на полицях, і вмовляти матір деякі з них викинути. Якось вона майже годину переконувала матір, що солом’яний віслюк, якого та привезла з Майорки в 1983 році, уже не потрібен. Але згодом, виходячи з ванної, Нелл побачила, що мати поставила віслюка назад у вітальню. Схоже, цей процес надовго. Сьогодні був вечір листівок і дитячих речей. Втрачаючи пам’ять, Ліліан намагалася зберегти все, запевняючи, що одного дня воно може їй знадобитися.

– О, тобі так личила ця маленька сукня. Навіть попри твої коліна. Вона нагадує мені Донну Джексон із салону краси. Її донька Шеріл із кимось познайомилася в інтернеті й пішла на побачення. І поїхала до того чоловіка, а коли зайшла в його вітальню, то побачила купу книжок про серійних убивць.

– А він? – запитала Нелл, намагаючись непомітно запхати в мішок вовняний дитячий светр, який уже давно з’їла міль.

– Він що?

– Серійний убивця?

– Звідки мені знати?

– Мам, Шеріл повернулася додому?

Ліліан склала сукню й поклала біля себе на купу речей, які треба залишити.

– Звісно ж. Вона розповіла Донні, що той чоловік хотів, аби вона одягнула маску чи хвіст, тому вона його здула.

– Послала, мам.

– А яка різниця? Загалом