Читати книгу - "Озма з країни Оз"

— Мене звуть Біл, — відказала Руда Курка трохи сердито.

— Біл? Так це ж хлоп’яче ім’я.

— А яка різниця?

— Але ж ви… дама, хіба не правда?

— Звичайно. Та коли я тільки вилупилася з яйця, ніхто не міг би сказати, чи з мене виросте курочка, чи півник, і хлопчик, шо жив на фермі, де я народилася, назвав мене Білом, і я стала його улюбленицею, бо в усьому виводку тільки я одна була жовтенька. А коли я виросла й він побачив, що я не кукурікаю й не б’юся, як півники, то вже не схотів міняти моє ім’я, і вся худоба в оборі, та й усі люди в оселі знали мене як Біла. Тому мене завжди звали Білом, і Біл — це моє ім’я.

— Однаково так не годиться, — поважно сказала Дороті, — і я, коли ти не заперечуєш, буду звати тебе Біліною. Розумієш, як додати «іна», ім’я робиться дівчаче.

— Ет, мені однаковісінько, — відказала Руда Курка. — Називай мене як хочеш, аби тільки я знала, що це ім’я — моє.

— От і гаразд, Біліно. А мене звуть Дороті Гейл.

Для друзів я просто Дороті, а для чужих — міс Гейл.

Ти можеш називати мене Дороті, коли хочеш. Ми вже зовсім близенько від берега. Як ти гадаєш, тут глибоко? Я вже можу дійти вбрід?

— Почекай ще кілька хвилин. Сонечко пригріває, квапитись нам нікуди.

— Але ж у мене такі мокрі ноги! — заперечила дівчинка. — Платтячко на мені вже висохло, але я не зможу почувати себе добре, поки в мене мокрі ноги.

Проте вона зачекала, як радила курка, і невдовзі велика дерев’яна клітка м’яко пристала до піщаного берега. Небезпечне плавання скінчилося.

Обом, звісно, неважко було дістатися до берега.

Руда Курка зразу перелетіла на пісок, а Дороті треба було перелізти через високу стінку з планок. Але для сільської дівчинки це не складно, і Дороті, ледве-но опинившись на березі, стягла з ніг мокрі черевички та панчішки й поклала сушитися на нагрітому сонцем піску.

Потім вона сіла й стала дивитись на Біліну, що вже шпорталась гострим дзьобом у піску, розгрібаючи його міцними пазурями.

— Що ти робиш? — спитала Дороті.

— Снідаю, а що ж іще, — відказала Курка, не кидаючи дзьобати.

— Що ти там знаходиш?

— Трохи жирних рудих мурашок, трохи піщаних кузьок, а часом невеличкого краба. Вони такі гарні й такі смачні, повір!

— Яка гидота! — жахнулась Дороті.

— Що гидота? — перепитала Курка, підвівши голову й дивлячись одним блискучим оком на свою товаришку.

— Ну, їсти живі створіння, та ще отих гидких кузьок і мурашок. Як тобі не соромно!

— О ненько! — спантеличено відказала Курка. — Яка ти чудна, Дороті! Все живе куди смачніше й користіше, ніж мертве, а ви, люди, їсте всіляких мертвих тварин.

— Ні! — заперечила Дороті. — Не їмо!

— Їсте, їсте, — наполягала Біліна. — Ви їсте ягнят, овечок, корів, свиней і навіть курей.

— Так ми ж їх варимо! — переможно вигукнула Дороті.

— Яка різниця?

— Дуже велика, — сказала Дороті вже поважніше. — Я не можу пояснити, яка саме, але різниця є.

1 ніколи в світі ми не їмо такої гидоти, як кузьки.

— Зате ви їсте курей, а ті їдять кузьок, — відказала Руда Курка, якось чудно кудкудакнувши. — Отож ви нічим не кращі за нас, курей.

Над цими словами Дороті замислилась. Те, що казала Біліна, було, звісно, правдою, і це майже відбило їй охоту снідати. Ну а Руда Курка й далі щось старанно видзьобувала з піску й була наче цілком задоволена своєю долею.

Врешті біля самої води Біліна встромила дзьоб глибоко в пісок, та враз висмикнула його й здригнулась:

— Ой! — зойкнула вона. — Цього разу я дзьобнула метал і трохи не поламала дзьоба.

— А може, то камінь? — недбало спитала Дороті.

— Дурниця. Хіба я не знаю, де камінь, а де метал? — відказала Курка. — Вони ж зовсім різні на дотик.

— Але ж на цьому дикому безлюдному березі не може бути металу! — наполягала дівчинка. — Де ти дзьобнула? Зараз я розрию там, і ти сама побачиш, що правда моя.

Біліна показала їй те місце, де вона «цюкнула дзьобом», як вона висловилась, і Дороті розгрібала пісок, поки відчула щось тверде. Тоді, застромивши туди руку, витягла той предмет і побачила, що то великий золотий ключ — досить старий, але ще блискучий і цілісінький.

— А що я казала? — вигукнула Курка, переможно кудкудакнувши. — Можу я впізнати метал, коли стукнусь об нього, чи це справді камінь?

— Метал, авжеж метал, — відповіла дівчинка, замислено дивлячись на ту дивну річ, що вона знайшла. — По-моєму, це щире золото, і лежить воно тут, у піску, дуже давно. Як ти гадаєш, Біліно, звідки він тут узявся? І що, по-твоєму, відмикає цей таємничий ключ?

— Не знаю, — відказала Курка. — Ти ж, мабуть, більше за мене знаєш про ключі та замки.

Дороті оглянулась круг себе. Ніде в тій місцевості не було й знаку оселі, а вона думала, що кожен ключ повинен пасувати до якогось замка, а кожен замок повинен щось замикати. Мабуть, ключа загубив тут хтось такий, хто живе далеко, але чомусь побував на цьому березі.

Міркуючи про ці речі, дівчинка поклала ключ у кишеню, а потім неквапливо наділа панчохи й узула черевики, бо сонце вже висушило їх.

— Мабуть, і я, Біліно, — сказала вона, — пройдуся тут поблизу, може, знайду щось на сніданок.

Відійшовши