Читати книгу - "Твори"

справа в тім, що ідеали Геца і його прибічників були цілковито повернуті в середньовічне минуле й носили об'єктивно реакційний характер. За словами Ф. Енгельса, Гец був постаттю навіть реакційнішою, ніж князі, проти яких він виступав, оскільки останні все-таки були носіями «централізації всередині роздробленості» [1] . Як і Франц фон Зікінген, «він загинув через те, що повстав проти існуючого або, вірніше, проти нової форми існуючого як рицар і як представник гинучого класу» [2] .

Словом, рицарство, до якого належав Гец фон Берліхінген і ідеали та прагнення якого він виражав, було характерним породженням феодального середньовіччя, разом з ним приреченим на зникнення. Власне, весь його соціально-етичний кодекс засновувався на «кулачному праві» феодальних міжусобиць, а основним заняттям і головним джерелом прибутків були війни, розбій та звичайні грабежі на дорогах. До речі, відгомін цього неприглядного роду занять рицаря Геца проникає й на сторінки драми Гете, зокрема в епізоді, де герой заявляє юному Георгу, що запаси в замку будуть поповнені «іншим разом, коли ми будемо ловити купців і забирати обози».

Однак подібні історичні штрихи в образі Геца та його оточення дуже послаблені, рішуче превалює в ньому інша, ідеалізуюча установка, навіяна сучасним для Гете, штюрмерським «прочитанням» цього рицаря XVI ст. В ньому молодий Гете побачив уособлення свого ідеалу, сильну й цільну особистість, що прагне свободи, до того ж особистість, що зберігає близький до природи, патріархальний склад характеру, якій притаманні яскраво виражені національні риси. В образі Геца він змалював людину, котра, скоряючись голосу своєї благородної душі, виступає проти несправедливості, спотворених відносин між людьми, проти абстрактних і бездушних законів, яка бореться за все добре й істинне, вільне й природне, не усвідомлюючи підпорядкованості всього сущого залізним законам історії. Але все те, за що боровся Гец, належить, на думку Гете-штюрмера, до вічних основ та цінностей людського буття, і тому такої високої патетики сповнена заключна сцена драми, сцена смерті героя. Тут спершу звучить похмуре пророцтво вмираючого: «Я лишаю тебе в зіпсованому світі… Замикайте серця свої щільніше, ніж брами. Настають часи облуди, їй дано волю. Негідники хитрістю триматимуть владу в руках, а шляхетні люди потраплятимуть у їхні тенета». За ним — останній акорд, звернений до нащадків: «Горе нащадкам, що не оцінять тебе!»

Ясна річ, авторові довелося багато переосмислити, щоб надати образові Геца подібного змісту й звучання. Як зазначив В. М. Жирмунський, «кулачне право» феодальних міжусобиць Гете переосмислив у дусі революційного вчення буржуазних просвітителів XVIII ст. про «природне право» як природжене право особистості захищати свою свободу від насильства державної влади, коли вона стає знаряддям гноблення». Водночас, цілком у дусі Руссо й Гердера, сам Гец, його сім'я і все його оточення наділяються рисами патріархальної простоти й моральної чистоти, природної доброти й чесності, а їм протиставлено двір єпископа Бамберзького, де процвітають найгірші пороки й ниці пристрасті, котрі, зрештою, трактуються як породження потворної і фальшивої цивілізації. Це сам єпископ, хитрий політик і підступний інтриган, який прикривається маскою святенника, слабовольний і марнославний Вайслінген, осучаснений в своєму кар'єризмі й безпринципності, нарешті, овіяна атмосферою еротики демонічна красуня Адельгейда, честолюбство й аморалізм якої не знають меж.

Протиставлення замку Геца й двору єпископа Бамберзького, яке проходить через всю драму, відіграє першорядну роль у формуванні її проблемно-ідеологічного змісту.

Драма Гете і, зокрема, образ Геца пройняті духом бунтарства і волелюбства, які носять суто штюрмерський характер, і, отже, вони цілком чужі історичному Гецу фон Берліхінгену. Останні слова, з якими герой драми звертається до своїх спільників перед вирішальною битвою, — прославлення волі: «Хай живе воля!.. І якщо вона переживе нас, то ми можемо померти спокійно». З цим же словом на устах він помирає в фінальній сцені у в'язниці (що вже зовсім розбігається з біографією історичного Геца, який помер у глибокій старості). Це патетичне прославлення свободи, в її «третьостановому» розумінні XVIII ст., аж ніяк не в'яжеться з рицарем XVI ст., якого Ф. Енгельс назвав «жалюгідним суб'єктом», зате воно у вищій мірі характерне для умонастроїв штюрмерського покоління. Разом з тим слід сказати, що розумінню свободи, яке проявляється в драмі Гете, теж бракує соціальної конкретності й визначеності. До Великої селянської війни, яка стає історичним тлом останньої дії «Геца фон Берліхінгена», автор ставиться більш ніж стримано, вбачаючи в ній лише розгул стихій помсти й руйнування. І ще один важливий момент: палкий порив до свободи, так експресивно виражений у драмі, не вільний і від трагічних ноток, породжуваних свідомістю її недосяжності в умовах тогочасного «німецького убозтва».

В німецькій літературі того часу гетівський «Гец фон Берліхінген» був явищем цілком незвичайним і за своєю художньою структурою. У цьому відношенні він був передусім дерзновенним запереченням нормативної поетики класицизму, зокрема відомих правил трьох єдностей. Саме на цій драмі з найбільшою виразністю позначилося захоплення Гете Шекспіром, яке в цей час під впливом Гердера досягло свого апогею, проявилася орієнтація на його історичні хроніки з їхньою вільною композицією і структурою. Як і названі твори Шекспіра, драма Гете розвивається вільно, не скута формальними законами й правилами, в епічному за характером розгортанні невеликих драматичних сценок, які швидко міняються, ніби в калейдоскопі. Твір сповнений динаміки, причому її джерело, на відміну від класицистичних трагедій, не в морально-психологічних колізіях, які переживаються і обговорюються героями, а в об'єктивній дійсності, в її спонтанному русі, що виявляється за допомогою контрастних зіставлень коротких сценок, стрімкого ритму їх зміни. Тут відсутня центральна подія, якою організується структура драматичного жанру, можна сказати, що гетівський «Гец» розгортається в епічному часі й епічному просторі і його структура — це вільна структура «драматизованої повісті». На тривалий чар він стає ніби еталоном вільної «німецької драми», протиставленої «французькій», підпорядкованій чітким формальним законам, і навіть Бєлінському та Тургенєву ще був властивий подібний погляд на цей твір.

Гетівський «Гец фон Берліхінген», такий незвичайний і за змістом, і за формою, викликав значний резонанс серед сучасників. Але сприймання його було різним у різних колах і верствах тогочасного німецького суспільства. Консервативні кола драма обурювала і своїм бунтарським змістом, і вільним трактуванням драматичної форми. Вороже ставлення до неї знайшло