Читати книгу - "Нічні сигнали"

Вернер домовився зі своїм другом Карлом Крумбайном, штабним радистом, який пообіцяв переглядати пошту ще ретельніше, ніж досі, всяку несприятливу для Акселя кореспонденцію затримувати і попереджувати його про це. Крумбайна не довелося довго умовляти. Вернер і Карл познайомилися ще в школі радистів, де вони вдвох залицялися до однієї темпераментної зв’язківки, а коли та маленька капризуля віддала перевагу молодому лейтенантові, разом утопили своє горе в горілці. Надалі вони більше ніколи не сперечалися з-за дівчат. У них було багато спільних спогадів і поглядів, хоч темпераменти у них були зовсім протилежні: Вернер завжди жвавий і моторний, а Карл навпаки — відзначався прямо-таки олімпійським спокоєм, у чому його переважав тільки його безпосередній начальник фельдфебель Кілау.

Щодня вони годинами просиджували разом. Причому Вернер ніколи не забував справитися про папери Акселя.

Одного разу Вернер прийшов з командного пункту розгніваний. Карл сказав йому по секрету про запланований на одну з наступних ночей наліт усім їхнім з’єднанням на невеличке радянське містечко недалеко за лінією фронту. І це незважаючи на те, що в тому містечку були розташовані переважно приймальні госпіталі для поранених у наземних боях, які тривали ось уже кілька тижнів. Але твердили, ніби там, згідно з якимись даними, мають бути ще й танки, зібрані для наступу.

Вернер аж кипів, розповідаючи своїм товаришам про цю підлість. Вони саме летіли на виконання бойового завдання. Літак досяг необхідної висоти, і Клаус увімкнув автопілот. Звичайно це завжди були найнудніші години польоту, коли радист за якимсь неписаним правилом мав ловити в ефірі найкращу танцювальну музику. Взагалі Вернер був мастаком у цьому ділі, але сьогодні йому було не до музики — він все ще страшенно обурювався:

— Ви тільки уявіть собі: вночі, коли ті напівживі бідолахи тільки-но поснуть, радіючи, що і на цей раз вибралися живими з пекла! — Він збуджено ляснув себе по коліну: — А Обст, наш високошановний командир ескадри полковник Обст фон Шенег і туди простягає свою брудну руку. Розуміється, він, незважаючи на темряву, ще й винищувачів для прикриття викликав! Ніби в цій операції є якась небезпека для нас! Та це ж чистісінька бойня!

Клаус, Густав і Аксель, збентежені, слухали його. Вони не сумнівалися в правдивості Вернерових слів, хоч яким страхітливим здавалося їм усе це. Надто добре знали вони свого командира ескадри. Той погоджувався з кожним наказом, що надходив зверху. Головне, щоб у наказі не було чогось небезпечного для нього особисто. Подумати тільки — на одній тактичній нараді він навіть порушив питання про використання їхніх звичайних бомбардувальників як пікірувальників. Весь льотний персонал тоді прийшов до одного висновку, шо у їхнього командира засвербіла шия. Інакше кажучи, полковник Обст фон Шенег захотів — за рахунок своїх екіпажів почепити собі на шию ще й мечі до рицарського хреста.

Під час цієї розмови Аксель знову сидів у кабіні позад Клауса та Густава, йому дуже кортіло висловити й свою думку, та він був дуже здивований такою одвертістю товаришів і вважав за розумніше почекати, чим ця розмова скінчиться. Більшість екіпажів машинально виконували всі накази, розрізняючи при цьому лише небезпечні завдання та польоти-прогулянки. їм було байдуже, куди скидати бомби, аби наказ був. Довгі роки війни давно вже притупили їхні почуття.

Тим більше радувало Акселя, що його товариші не піддались загальній летаргії, а зберегли за собою право лишитися мислячими людьми.

Слова Вернера змусили глибоко задуматися Клауса і Густава, і коли Вернер раптом ввімкнув свої звичайні веселі мелодії, вони вперше сприйняли їх як щось недоречне. Аксель теж був розчарований. Невже ця розмова так і скінчиться нічим? А в нього ж склалася інша думка про цих друзів. Добре, що він не висловив своєї точки зору…

Знову перелітали вони лінію фронту на великій висоті, не помічені ні своїми, ні противником. Та й хто там, внизу, в тому хаосі заліза і крові, вибухів, диму й пострілів, галасливих атак і зойків поранених матиме час і дозвілля в бінокль обшукувати небо, щоб побачити, як у розривах хмар темною тінню завбільшки з комара прошмигне голуба машина? Адже за кілька секунд вона зовсім зникне з поля зору. Ніким не потурбована, прямувала «Берта-Марія», прозвана так за свої розпізнавальні літери В-М, на схід.

Аксель лежав у своїй «ванні», роздумуючи про недавно почуте. Вернер виключився з СПУ й поринув у свою пристрасть — почав підслухувати повідомлення чужих передавачів. Коли ще Аксель опановував спеціальність радиста, він теж часто ловив такі передачі по радіо й намагався з тих метких ті-та-та та-та-ті розшифрувати зміст передачі. Проте скоро позбувся цієї дитячої хвороби радистів. Вернер навпаки — досяг високої майстерності в розгадуванні чужих радіограм. Маючи, безсумнівно, дуже тонкий слух, він уже з перших знаків, які надходили з командного пункту, пізнавав, хто з радистів сидів за ключем; а якщо передавач був чужий, одразу міг визначити, німецький він чи іноземний.

Іноді він підключав і СПУ, шоб продемонструвати товаришам таке зразкове розшифрування. Тому й на цей раз ніхто не здивувався, коли раптом обірвалася танцювальна музика, а замість неї пролунали своєрідні й незрозумілі знаки морзянки.

— Це рація радянських артилеристів, — пояснив Вернер. — Командний пункт батареї по радіотелеграфу одержує корективи для стрільби.

Але весь екіпаж неабияк вжахнувся, коли він раптом перейшов на передачу і відкритим текстом послав в ефір: «Увага, увага! Попереджаємо! Завтра вночі має бути піддано бомбардуванню Манєво, тридцять кілометрів на схід від Солти, по дорозі на Новгород!» Вони почули, як Вернер повторив радіограму, а через кілька секунд уже знову слухали танцювальну музику.

Досить тривалий час кожен член екіпажу вдавав, ніби нічого не чув. Аксель полегшено зітхнув. Отже, він таки не помилився в своїх товаришах! І добре розумів, чому Вернер пропустив цю радіограму через СПУ. Досить Вернерові було повернути вимикач, щоб приховати від інших членів екіпажу свій вчинок. Отже, ця пересторога послана ним цілком обдумано.

Аксель чекав, як реагуватимуть інші двоє; адже не було сумніву, що вони теж зрозуміли все до єдиного слова. Він нерішуче поглянув угору до Вернера,