Читати книгу - "Мертва голова"

Випари посилювалися. Тропічне сонце нагріло за день велетенський котел Амазонки, повний запашних трав, пряно пахнучих смолистих і ефірних дерев та болотяних квітів; і тепер Морель дихав густою парою цієї гігантської парфумерної фабрики.

Лісова тиша порушувалась тільки різноголосим тоненьким дзижчанням комарів і москітів, які міріадами кружляли над Морелем. Незабаром до цих флейтистів приєдналися низькі голоси жаб. Ніколи ще Морелю не доводилось чути такого гучного концерту. Спів цих болотяних хористів не схожий був на уривчасте квакання звичайних жаб. Він був досить мелодійний і протяжний, мов завивання вітру. Та кінець кінцем він наганяв нудьгу.

Коли очі призвичаїлись до темряви, Морель побачив смуги фосфоричного світла — це літали світні комахи. Москіти, комарі й кліщі, якими була всипана трава, не давали Морелю заснути.

«Хоч би скоріше світало!» — болісно думав він, перевертаючись у моху і чухаючи руки й шию. Тільки на світанку вчений заснув тривожним сном.

Його розбудило вищання мавп. Вони сиділи в гіллі над самою головою і пронизливо кричали й верещали. В мавпячій мові ці звуки, очевидно, означали надзвичайне здивування, бо на їх галас збігались нові зграї мавп подивитися на рідкісне видовище — очкасту мавпу, що лежала на землі. Найсміливіші спустилися по ліанах і, тримаючись хвостом, розмахували «руками» на відстані якогось метра від голови Мореля з явним наміром познайомитися з ним ближче.

Але Морелю було не до мавп. Він підвівся, махнув на них сачком і попрямував у глиб лісу. Ображені таким прийомом, мавпи загаласували ще дужче і довго переслідували Мореля.

Морель хитався від голоду і втоми, але вперто пробирався крізь хащі. Нарешті він вийшов до невеличкої річки з заболоченими берегами. Кілька величезних жаб плигнуло в воду, коли він підійшов до берега…

«Всі дороги ведуть у Рим, — міркував Морель. — Усі річки впадають в Амазонку. Якщо я піду по цій річці, то вийду на Амазонку трохи вище або нижче від нашої експедиційної бази. Це буде далі, але вірніше, ніж шукати в лісі дорогу назад».

І вчений пішов униз по річці.

Однак через годину шляху він розчаровано побачив, що річка впадає в одно з боліт, яких так багато в басейні Амазонки.

— Невже я заблудився — прошепотів Морель.

І ця думка вперше змусила його подумати про всю серйозність становища.

Він був один серед незайманого лісу. На тисячу миль навколо нема людського житла. Сачок для ловлі комах був його єдиною зброєю, а в невеликому рюкзаку й фанерному ящику лежало тільки наукове приладдя: збільшувальне скло, шприц, булавки, пінцети.

«Ithomia Pusio, — за звичкою визначав Морель метеликів, що пролітали над головою. — Слави досягнути нелегко!»

Невеличкий струмок, що впадав у болото, перетнув Морелю шлях. На сирій землі виднілися відбитки звірячих слідів. Тут же валялись кістки тапіра, — його з’їв якийсь великий хижак, що завжди підстерігає тварин біля водопою.

Для Мореля це відкриття було не з приємних. Він перейшов струмок і відчув під ногами сухіший і твердіший ґрунт. Тут пальми чергувалися з фікусами й лавровими деревами, а ще вище здіймався ліс фернамбуків, палісандрів і кастанейро.

Морель підняв із землі плід кастанейро завбільшки з диню, розбив його і почав жадібно їсти маслянисту серцевину горіхів, відкидаючи тверду шкірку.

«Тут зрештою не помреш з голоду, — подумав він. — Підкріплюсь, відпочину і піду шукати дорогу».

І раптом несподівано для самого себе він голосно сказав:

— Сонце — величезний золотий павук! — і в той же момент його пройняв сильний озноб.

— Пропасниця! Цього ще бракувало! — пробурмотів Морель, клацаючи зубами.

Що було потім? Через багато днів, згадуючи цей час, Морель ледве міг відновити в пам’яті послідовність подій.

Сонце — «золотий павук» спустився по вертикальній павутині з неба і вп’явся в голову Морелю, обхопивши її вогненними лапами. Морель закричав від жаху й кинувся тікати. Звідусіль — з листя пальм, з-під коріння дерев, з квіток орхідей — вибігали вогненно-червоні павуки, нападали на Мореля і впивались у його змучене тіло. І тіло горіло, мов у вогні, шматоване незліченними щелепами вогненних павуків. Морель кричав, як навіжений, і біг, біг, відриваючи від свого тіла уявлюваних павуків. Потім він упав і провалився в чорну безодню…

Коли припадок пропасниці пройшов, Морель розплющив очі. Він не міг сказати, скільки часу пролежав непритомний. Був ранок. У траві й на листі копошились павуки — сірі, руді, чорні, червоні. Але це були звичайні павуки. І сонце було тільки сонце. Воно вставало над лісом, освітлюючи золотистих ос, строкаті крила метеликів, яскраві наряди папуг. Думки Мореля були ясні, але він відчував у всьому тілі таку слабість, що ледве міг підняти голову. Спрага мучила його. Край галявини протікав струмок, та Морель не міг добратися до нього. Вигляд струмуючої води збільшував його страждання, і Морель зазнавав справжніх мук Тантала. А сонце піднімалось усе вище. Спека ставала нестерпною. Морель обливався потом, який ще більше ослабляв його.

«Якщо я зараз не вип’ю ковток води, то загину», — подумав він і спробував підвестися.

Хитаючись і спираючись на руки, Морель сів на землю. Потім рачки поповз до струмка. Цей шлях — кілька десятків метрів — здавався йому безмежно довгим. Але все ж він доповз, лежачи на животі, дотягнувся почорнілими губами до води й почав пити. Здавалось, він хотів випити весь струмок. Вода освіжила його. Відпочивши біля струмка, Морель відчув себе настільки добре, що зміг стати на ноги. Але в ту ж мить він мало не звалився знову. На галявину вибіг величезний звір з густою короткою жовтувато-червоною шерстю. На спині шерсть була темніша, на животі — чорнувато-біла.

«Пума!» — з жахом подумав Морель, напружуючи всі сили,